У квартирі подружжя лікарів Ігоря та Людмили Голиків (на фото) зі Старої Вижівки усі стіни — у вишитих іконах та відтворених на полотні картинах видатних митців. Вишивання для господарів — спільне захоплення, яке допомагає відновлювати душевну рівновагу і дарує позитивні емоції - пише газета Волинь-Нова.
     
     ПРО ТУБЕРКУЛЬОЗ, БЦЖ І… ДЖОКОНДУ
     Глава сім’ї Ігор Радиславович Голик — фтизіатр із понад 30–річним стажем. У Стару Вижівку приїхав після закінчення Чернівецького медінституту вслід за дружиною–волинянкою, лікарем–терапевтом. Молодий спеціаліст відразу активно взявся до роботи. Показник захворюваності на туберкульоз зріс уже в перший рік його роботи, за що в управлінні охорони здоров’я дістав прочухана.
     — Тоді це сприймав із прикрістю: як же так, якщо виявляєш більше хворих людей — значить, сумлінно ставишся до роботи, то чому ж за це ганять? Ну а з часом став по–філософськи сприймати подібні реалії життя, головне — працювати відповідально, на совість. Торік, наприклад, у Старовижівському районі додалося 26 хворих із туберкульозом, у семи із них — мультирезистентна форма, стійка до ліків, що вимагає великих затрат часу, зусиль і коштів, аби витягнути людину. Переважна більшість моїх пацієнтів — непрацюючі, малозабезпечені. Якщо вони не будуть охоплені повноцінним лікуванням, то стануть джерелом розповсюдження небезпечної недуги. А наслідком стане підвищення рівня захворюваності на туберкульоз, — із вболіванням говорив Ігор Радиславович.
     Пригадалося, як рік тому в Києві під час прес–конференції із журналістами регіональних ЗМІ голова Держслужби з питань протидії соціально небезпечним захворюванням Тетяна Александріна критикувала нашу область за організаційні недоліки в роботі фтизіатричної служби. У районах проводять забір біологічного матеріалу в жителів для лабораторних досліджень, а транспорту, щоб доставити його в обласний протитуберкульозний диспансер, бракує. І змусити пацієнтів щомісяця добиратися з поліської глибинки до Луцька, аби здати мокротиння на аналіз, лікарям не під силу.
     — Якось проводили медогляд у віддаленому селі. Коли прийняли усіх, хто прийшов у ФАП, я запропонував колезі відвідати декілька сімей, так би мовити, на дому. В оселях брудно, холодно, господарі нетверезі, діти недоглянуті. Колега обурювалася, дивувалася, а для мене це звична буденна практика. Три місяці відбуде хворий на туберкульоз у стаціонарі, а далі треба спонукати його ще стільки ж часу лікуватися амбулаторно, контролювати, чи не заразилися інші члени сім’ї. У зоні ризику не тільки неблагополучні верстви населення, а й усі люди. Особливо тривожать перебої у забезпеченні вакциною БЦЖ, діти вчасно не одержують щеплень, тож туберкульоз є для них серйозною загрозою, — продовжував наш співрозмовник, представник того покоління лікарів, для яких почуття професійного обов’язку — не порожній звук.
     Розповідав, як шанобливо ставилися до медиків у його рідній селянській родині на Тернопільщині. Батько часто розказував історію про те, як у війну німці не розстріляли полоненого, бо довідалися, що він — лікар, а не просто солдат. Мама теж завжди мріяла, щоб син обрав цю професію. І хоч конкурс у медінститут у 70–ті роки був чи не найбільшим, Ігор Голик таки став студентом.
     — У нього надзвичайно велика воля і дивовижна працездатність. Усе, за що береться, мусить зробити. Навіть вишивати, як спробував, то вже не відступив від задуманого. Майже дев’ять місяців працював над картиною Леонардо да Вінчі «Мона Ліза (Джоконда)». Робота дуже складна (там тільки коричневого кольору понад 70 відтінків), вимагала скрупульозності, терпеливості. Навіть я навряд чи справилася б, хоча стаж вишивальниці в мене більший, — зізнається дружина Ігоря Радиславовича, яка й «заразила» його трохи незвичним для чоловіків захопленням.
     Нитку й голку глава сім’ї бере до рук тільки увечері. Каже, вишивання — найкращий спосіб відновлення душевної рівноваги після напруженого робочого дня. Повертався з лікарні й спішив побачити загадкову посмішку Джоконди, власноруч відтворену на полотні. І забувалася втома, клопоти й стреси відступали перед магічною силою мистецтва.
     — «В компанії» з Леонардо да Вінчі чи Рубенсом душа сповнюється спокоєм і гармонією. А це у наш неспокійний і тривожний час дуже важливо, — констатує пан Ігор.
     
     НАД «ТУРИНСЬКОЮ ПЛАЩАНИЦЕЮ» ПРАЦЮВАЛА… РОКИ
     — В останні тижні не можу вишивати, сиджу в інтернеті, стежу, що діється в Києві на Євромайдані. Молодша донька Ольга живе і працює лікарем у столиці. Раніше ми сміялися, коли вона розповідала, що принципово розмовляє з пацієнтами та колегами тільки українською, мовляв, така в нас доня національно свідома. А тепер тривожно на серці за долю дітей, онука, усіх нас, — зітхає Людмила Олександрівна, сімейний лікар Старовижівського центру первинної медико–санітарної допомоги, щаслива дружина, мама й бабуся, жінка, яка має золоті руки й золоте серце.
     У поліклініці під вечір біля кабінету Людмили Олександрівни пацієнтів уже не було. Обслуговує вона жителів Старої Гути, Поліського та Сукачів, яким із райцентру добиратися додому неблизько. Тож люди поспішають, щоб встигнути на автобуси. Як є змога, сімейний лікар виїжджає у села, адже під її опікою до 30 немовлят віком до року, багато немічних, старих, кому до поліклініки дістатися важко.
     — Якби реформа в охороні здоров’я була підкріплена фінансово, тоді й результати її відчули б. Необхідно, щоб медиків забезпечили новим транспортом. Адже як інакше сімейний лікар може повноцінно обслуговувати до двох тисяч людей? Багато було побоювань, чи зможе лікар–терапевт надавати допомогу немовлятам, а педіатр — дорослим. Але у нас у колективі усі завжди готові один одному допомогти, якщо є потреба. Пройшла навчання на курсах сімейних лікарів, стає у пригоді багаторічний досвід, тож до нових умов уже призвичаїлась, — розповідала Людмила Олександрівна по дорозі з поліклініки додому.
     Ми напросилися у гості до подружжя Голиків, аби побачити їхню колекцію вишитих робіт, про яку в Старій Вижівці багато чули і від місцевих журналістів, і від лікарів районної лікарні. Переступили поріг квартири — і завмерли, вражені. Ось величезних розмірів «Туринська плащаниця», над якою Людмила Олександрівна працювала три роки. Господарі мають намір передати її храму Василя Великого УПЦ Київського патріархату у райцентрі. Зі стін зусібіч на нас дивилися лики святих. Ікони Ісуса Христа у терновому вінку, Миколи Чудотворця, Пантелеймона Цілителя, Божої Матері Почаївської, Георгія Побідоносця, святих Ольги та Ірини — покровительок доньок…
     — Це — творіння рук і серця моєї дружини, яка майже 20 років тому вперше взялася вишивати ікону Божої Матері, — з гордістю каже Ігор Радиславович. — Із того часу й загорілася бажанням втілити на полотні образи святих. Я спостерігав, як Люда працює, яким просвітленим стає у неї обличчя, як трепетно вона ставиться до цього заняття, і не міг бути стороннім спостерігачем. Придивлявся, намагався давати поради щодо підбору відтінків ниток, композиційних змін у заданих схемах. А дружина якось мені й запропонувала: «А ти спробуй сам». Я й спробував. І дуже швидко захопився…
     Рушники, скатертини, сорочки–вишиванки, картини — усе милує око довершеністю, гармонією барв, випромінює тепло вкладеної у кожну річ любові. Ігор Радиславович починав із створення портрета Тараса Шевченка. Потім зобразив на полотні Лесю Українку й Богдана Хмельницького, а нині у його доробку — «Сикстинська Мадонна» та фрагмент картини Рубенса «Ісус і Петро». Деякі роботи вони з дружиною виконують «у чотири руки», адже самі зізнаються, що в унісон дихають, думають, відчувають.
     — І домашні справи не ділимо на чоловічі й жіночі. Влітку трудимося на городі, ходимо до лісу по гриби і ягоди. А взимку — вишиваємо, бо це найкраща розрада для серця і душі. Спробуйте — і забудете про депресію, нудьгу, біль. Це я вам як лікар раджу, — ділиться перевіреним рецептом Людмила Олександрівна Голик.