Дев’яностооднорічний повстанець з Володимира-Волинського Петро Мартинюк, член ОУН з 1942 року, єдиний живий учасник бою в урочищі Вовчак, ветеран УПА на псевдо «Дуб» і його дружина Ольга, зв’язкова УПА на псевдо «Ліщина» через події на Майдані втратили сон. Про це повідомляє IA ZIK

Попри вельми поважний вік, рани тіла і душі, обоє ще чуються в силі. Бо крізь нелюдські тортури у застінках НКВС, десять років концтаборів у вічній мерзлоті Норильська пронесли у серці непохитну віру в Україну. Вірять у Неї і сьогодні.

– Петре Пилиповичу, ви пройшли вишкіл і збройну боротьбу в УПА, допити в НКВС, десятирічне заслання і кілька десятиріч важкої соцпраці – усе з мрією про вільну Україну, яка сьогодні знову у вогні боротьби, знову відстоює незалежність, але вже не у лісах, а на центральній площі держави – на Майдані. Як оцінюєте останні події?

– Важко дати оцінку нинішнім подіям на Майдані, бо ще не кінець боротьби. Але я щасливий, що Україна бореться, хоч мало що змінилось з часів Вовчака, з часів боротьби УПА. Нас катували у тюрмах вороги зовнішні, а регіонали – то вороги внутрішні, наші, місцеві. Думаю, серед«беркутівців є й найманці, бо усі ці звірства ні в які уявлення про українські спецпідрозділи не вписуються. Майдан мусить перемогти, народ не відступить. Жертв, на жаль, може бути й більше, бо влада рятуватиме себе, українці їм байдужі. Янукович оточив себе такими ж, як сам. Тому громадяни мають право створювати загони самооборони, щоб не було анархії і хаосу. Треба створити альтернативу владі на місцях, там, де переміг Майдан.

– Чи радісно вам бачити малиново-чорні прапори на вулицях Києва, навіть Харкова і Запоріжжя?

– Ще мало малиново-чорних кольорів, але чудово, що вони взагалі є на Майдані. В УПА їх теж було не так багато, бо це бойовий прапор, а головний – синьо-жовтий, національний. Радісно чути гасла: «Слава Україні! Героям слава!» – ми ж під ними боролись.

– Чи досить барикад і бойових дій у Києві, чи Майдан має «експортуватись» і в регіони? «Не треба бити себе у груди і клястись у вірності ідеям Коновальця і Бандери, щоб бути націоналістом. Треба брати владу, а не будівлі», – сказав у нещодавньому інтерв’ю Юрій Шухевич, син головнокомандувача УПА. А Сурков, помічник Путіна, виголосив таке: «Мати мільйон людей і йти на переговори у Верховну Раду – треба бути дебілом». Що скажете ви?

– У нас в УПА був клич: воля або смерть. Він актуальний і нині. В УПА я спав з гранатою і пістолетом у руках, сьогодні шкодую, що через вік не можу боронити Майдан.

Чому він, Майдан, знову постав? У цьому винна влада, яка поводиться як внутрішній окупант. Проте тепер вже людей не залякати, усі мають доступ до інформації через Інтернет. Політики, у тому числі Кличко, Яценюк, Тягнибок, хочуть Майдан присвоїти, а він насправді – заслуга людей. Політики повинні лише допомагати людям самоорганізовуватись. Чув, як один відомий журналіст казав по телевізору: Янукович продав незалежність Москві… На жаль, сьогодні ми знову не можемо контролювати владу, але можемо і повинні її змінити.

– Ольго Тимофіївно, чи місце сьогодні жінкам на барикадах Майдану?

– Через Майдан я не можу спати, аж прихворіла. Стільки свого пережила, а тут знову боротьба, арешти, тортури. Будучи зв’язковою УПА, я ходила скрізь… Кілька років тому, в урочищі Вовчак, голова Волинського братства ОУН-УПА Мелетій Семенюк, нині покійний, каже мені: «Сідай, Олю, ти нас усіх годувала тоді, тепер ми будемо тебе пригощати». Я й їсти носила хлопцям у ліс, і одяг шила, і рани перев’язувала, допомала чим могла. Не боялась, хоч знала, що можуть забити. Мала псевдо «Ліщина». Мене видали близькі сусіди. Енкаведист Агєєв так бив по голові, що кров залляла усю, хотів, щоб виказала криївку. На очній ставці та сусідка-донощиця подивилась на мене і каже: «То ти ще жива? Я думала, ти давно вже вмерла». «Ні, ти здохнеш раніше за мене», – відповідаю. Так і сталось. А мене Бог врятував у тому пеклі, дав жити в незалежній Україні.

Я ціную тих людей, які сьогодні на Майдані продовжують нашу справу. У нашому жіночому таборі у Норильську теж було повстання – добивались, щоб давали більше хліба, не закривали на ніч бараки, бо у разі пожежі усі могли згоріти. Найстрашніше – це брансбойти на морозі. Як ми кричали, як то було страшно! Не приведи Господи таке пережити нікому! В казахстанському концтаборі у Кенгірі півтисячі жінок-в’язнів подавили танками, бо вони влаштували сидячу забастовку, відмовились працювати, поки не будуть виконані їхні вимоги. Сьогоднішня влада теж хоче перетворити Україну на Норильск і Кенгір.

– Попередній мій матеріал про вашу сім’ю називався «Дві любові повстанця Дуба – Україна і Ольга». На щастя, Ольго Тимофіївно, нічого не змінилось…

– Петро молодим був дуже гарним, за ним у Локачах багато дівчат бігало. Мене ж він до одруження бачив по кілька хвилин двічі у житті, один раз у моєму рідному Підбереззі на Горохівщині, ще один – на пересилці, у фільтраційному таборі в Молотовську. Потім було десять років таборів, жодного листа і несподівана зустріч – Петро мене знайшов, як і обіцяв; він звільнився на два місяці раніше. Хіба це не чудо Господнє? Він дуже добрий, його любов мене врятувала тоді, врятувала і нещодавно – від тяжкої хвороби. Лікарі махнули на мене рукою, а чоловік варив щодня вівсяну кашу, доглядав як малу дитину. Я щаслива жінка, хоч і не маю діток, ніколи не чула, щоб чоловік голос підвищив чи заматюкався, ніколи він і не напивався. За стільки років разом ми жодного разу не сварились.

– Петре Пилиповичу, чи насправді існує загроза розколу України?

– Я у це не вірю, бо потроху і Схід почав повставати. Народ не допустить розколу, не всі зрадники, туман зомбування хоч і поволі, але розсіюється. Тепер на Сході теж розуміють, що злочини насправді робили НКВС, а не бандерівці. Тому я за єдиного кандидата від опозиції.