Під час бойових дій в Афганістані військовому хірургу Олександру Хоменку було 30 років. Більшості його пацієнтів, яких в операційній «зі шматків збирав», — по 19. Він не міг запам'ятати їх усіх, але колишні солдати навіть тепер, через 25 літ після виведення військ, знаходять свого рятівника, нині — начальника Луцького військового госпіталю, заслуженого лікаря України - пише газета «Волинь-Нова».
     
     «ЗРАНКУ — НА МЕМОРІАЛ, ПОТІМ — НА РОБОТУ»
 — 15 лютого я завжди починаю день біля пам'ятника загиблим воїнам. Так буде і цього разу. Покладу квіти, поклонюся і… поїду до хворих, які ждуть допомоги і у свята, і у вихідні, — так відповів Олександр Миколайович на запитання про те, як планує відзначати день, особливий для кожного, хто пройшов Афганістан.
     Люди їдуть до військового хірурга, який ставить на ноги навіть тих, хто втратив надію на порятунок, із усіх куточків Волині, з сусідніх областей і навіть із Білорусі та Польщі. Біля дверей кабінету Олександра Миколайовича і цього разу було людно.
— У мене так плече «заклинило», що я не могла руки підняти: ні одягнутися, ні розчесатися. Уколи не помагали. А тут лікар руками по спині пройшовся і каже: «Усе в порядку». Я свого добиваюся: «Рука ж у мене не діє». А він сміється: «Неправда». Я попробувала — наче не мій суглоб, вільно рукою рухаю, — не йняла собі віри літня жінка, вийшовши від Олександра Хоменка.

— Та тут, буває, лежачих приносять, а вони звідси самі виходять. Мені, наприклад, скрізь казали, що без операції на хребті не обійтися. А Олександр Миколайович провів кілька сеансів — і я як на світ народилася. За цього лікаря тисячі людей моляться, — дякувала інша пацієнтка, довідавшись, що ми — з редакції.
     Як став військовий хірург луцьким Касьяном? Про нього кажуть, що в операційній він цар і Бог, робить за рік близько 450 найскладніших операцій, в тому числі й на хребті. А тут витрачає стільки часу на сеанси мануальної терапії.
— Практика підказала, що у багатьох випадках можна обійтися без хірургічного втручання. Я не знаю, як назвати цей метод лікування. Щось — від покійного вже Касьяна, з яким був знайомий, щось напрацював сам, головне, що є результат, — пояснив Олександр Миколайович, перепросивши, що інтерв'ю знову доведеться відкласти, поки люди його не відпустять.
— Для Хоменка пацієнт — головна персона. Я, коли торік перший раз у госпіталь потрапив, то дивувався, що начальник у першу хвилину до мене прийшов, представився, дуже шанобливо зустрів. І від персоналу того ж вимагає. Відповідальний і уважний, — так охарактеризував свого лікаря 87-річний ветеран Михайло Федотович Хомюк.
Учасники бойових дій кажуть: хто був під кулями, той знає цінність людського життя. А для лікаря це особливо необхідна якість. Та й сам Олександр Миколайович якось обмовився: Афганістан був не тільки екстремальною школою професійного вдосконалення, а й школою життя.
     
     «МИ ТАК ЧЕКАЛИ, ЩО ТАТО МУСИВ ПОВЕРНУТИСЯ…»
     Доньці Олександра Хоменка тоді було дев'ять. Але дитяче серденько запам'ятало тривожну атмосферу тих років у їхньому військовому містечку, коли всі жили у страху за життя батьків, чоловіків, яким довелося виконувати військовий обов'язок в Афганістані. Час від часу звідти привозили цинкові труни. І рідні вставали і лягали з молитвою, щоб Господь відвів біду.
— Я горджуся татом, але хочу сказати і про нашу маму, якій випала нелегка доля — чекати чоловіка з війни. Можливо, її любов допомогла татові залишитись живим, а потім — врятувала від «афганського синдрому», допомогла повернутись до мирного життя, досягнути успіхів у роботі. Пам'ятаю, ми служили у Свердловську, коли тата призвали в Афганістан, де він був більше двох років. Кожного вечора я лягала спати і мріяла, що тато постукає у двері, — згадувала Олена Олександрівна.
 І одного разу сталося диво: вона почула цей стукіт. Мама намагалася заспокоїти: «Тобі здалося, тато далеко». Але якесь незбагненне передчуття змусило малу зірватися з ліжка, щоб за якусь мить справді побачити рідне обличчя, повиснути в татових обіймах.
Уже дорослою донька Хоменка довідалася, що відпускали батька з Афганістану не на побачення з рідними. Лікарі, окрім того, що супроводжували поранених, виконували ще й печальну місію — доправляли на рідну землю цинкові труни з тілами полеглих. Це було найважче, і радість зустрічі із сім'єю завжди затьмарював біль.
Олександр Миколайович не любить розповідати про Афганістан. Від його друзів ми довідалися, що і він був за крок до смерті, коли у вертольота, який доставляв бригаду лікарів до місця бойової операції, відмовив двигун. Запитали про цей епізод — перевів розмову на жарт, мовляв, усе б нічого — тільки лавка була залізна, боляче було приземлятися.

— Тато й нам не розказував про те, що йому довелося пережити. Але мама не раз будилася серед ночі, коли він крізь сон зривався, шукав автомат, стогнав, кричав. Страшні нервові перевантаження, коли цілими днями перед очима пошматовані тіла, не можуть минути безслідно, — як професійний психолог зауважує Олена Олександрівна, яка тепер працює поруч з батьком у госпіталі.

Скільки хлопців вдалося вирвати з лап смерті в Афганістані, полковник Хоменко не рахував. Каже, оперував дуже багато, бо цього вимагали обставини. Були гарнізони, де бійня не припинялася, і спину розігнути не мав часу. А від тих, хто прийшов з того пекла, доводилося чути, що хірург Хоменко і кров'ю не раз ділився з пораненими, і витягував їх практично з того світу.
Досі знаходять мене афганські пацієнти, телефонують. З Луцька, Львова, Мінська, троє живуть у Криму… У день народження чи у свята — телефон червоний, — усміхається полковник Хоменко, якого врятовані називають батьком.
     
     «ВІРЮ, ЩО ХРАМ ВІН ЗБУДУЄ»
     Є у госпіталі маленька церква, яка розмістилася в колишньому спортзалі. Її настоятель — протоієрей отець Євгеній — теж один із пацієнтів Олександра Хоменка. Сьогодні, на Стрітення, виповнилося рівно 40 років, як отець Євгеній був висвячений у священики. І першим, хто привітав настоятеля, був начальник госпіталю.
 — Шість разів він мене оперував. Через усихання сухожиль навіть хреста не міг у руці тримати. Коли Олександр Миколайович робив другу операцію під загальним наркозом, я пережив дивний стан. Можливо, це була клінічна смерть. Я наче плив широким коридором, схожим на тунель, до небаченого сяйва. Тих відчуттів не можу забути й досі. Але Господь повернув мене, і я, як тільки прийшов до тями, подумав, що в госпіталі має бути храм, — розповідав отець Євгеній.
Виношував таку ідею і тодішній начальник госпіталю Віктор Васильович Гавриленко. І у 2000 році госпітальний храм відчинив свої двері для хворих, медперсоналу, для учасників бойових дій в Афганістані… Отець Євгеній виготовив стенд із фотографіями волинських хлопців, які загинули на тій війні, і щоразу після літургії молиться за упокій їхніх душ.
     — Молюсь і за здоров'я ветеранів Афганістану, і за свого рятівника — Олександра Миколайовича. Він у нас, можна сказати, сімейний лікар. Недавно ось матушку прооперував. Прошу в Бога здоров'я для працівників госпіталю, бо тут всі трудяться на совість, — додає священик.
Знайомить нас із операційною медсестрою Аллою Шеремет, яка 24 роки працює поруч з хірургом Хоменком, але досі не перестає дивуватися його дивовижній працездатності й професіоналізму. 
     Нам розповідали у госпіталі і про нове обладнання, яке придбали за позабюджетні кошти, і про залучення нових спеціалістів, розширення спектру медичних послуг.
А отець Євгеній поділився своєю радістю: у планах Олександра Хоменка — збудувати поруч із лікувальним закладом гарну дерев'яну церкву. «Вірю, що так і буде», — впевнений священик. Зрештою, всі, хто знає начальника госпіталю, не раз переконалися, що він слова завжди дотримує.