А головні свої трофеї підполковник армії здобуває на мирних «війнах» – під час риболовлі і збирання грибів - пише газета Волинь-Нова.
     ПРОЙШЛИ ВОЄННЕ ПЕКЛО БЕЗ ЖОДНОЇ ПОДРЯПИНИ
     У квітні 1985 року на адресу вчителя військової підготовки та фізичного виховання Видертівської середньої школи Камінь-Каширського району Михайла Михальчука надійшов лист із Афганістану. Ось що писав механік-водій БМП-2 Анатолій Чикида з району бойових дій: «Михайле Адамовичу, Ви, певно, пам’ятаєте той вечір перед моїми проводами в армію, коли розмова зайшла про Афганістан та інтернаціональний обов’язок. Як бачите, мені довелося його виконувати. Вам не доведеться за мене червоніти. У роті мене як хорошого спеціаліста поважають не тільки солдати, а й офіцери, бо я знаю свою справу, техніку. Хочу Вам сказати велике «спасибі» за все, чого навчили, що мені пригодилося. Ви виховуєте зараз учнів 9—10 класів. Вам моя порада: навчайте добре стріляти з автомата і караульної служби. Соромно дивитися на того солдата, який не володіє добре зброєю, не знає статутів, а тому піддає небезпеці на посту своїх товаришів. Спасибі Вам за надісланий «Наказ матері». Якщо Вам неважко, напишіть, як працюєте, а випускникам передайте великий афганський привіт. Хай вчаться, не лінуються, бо потім буде пізно».
     Наче на підтвердження слів воїна надійшов лист від заступника командира роти лейтенанта Молчанова, в якому повідомлялося, що «рядовий мотострілецької роти Чикида неодноразово показував сміливість і рішучість у боях, за що його представлено до нагороди медаллю «За бойові заслуги». Командир дякував учителеві за листи з Батьківщини, які «приносять нам велику радість».
     Михайло Михальчук добре розумів, що значить для хлопців вістка з дому, листувався як із своїми учнями, так і з командирами. У конверт клав колективне послання з району «Наказ матері», про яке писав Чикида. Вже згодом, повернувшись у Видерту, хлопець згадував: «Коли вголос читали це звернення, то я в куточку сидів і плакав». Анатолій був круглий сирота. На проводах в армію сприймав настанови Михайла Адамовича як батьківські. Таких вдячних листів із Афганістану Михальчук отримував немало.
     Я був вражений, коли дізнався, що із села Видерта на війну в Афганістан направили 21 хлопця. 20 з них готував у школі до призову в армію Михальчук. І всі вони пройшли афганське пекло без жодної подряпини. Лише один односельчанин Василь Антонюк загинув — бойова машина, якою керував, підірвалася на фугасній міні. І тільки він не проходив допризовну підготовку в Михальчука, бо після восьмого класу вступив до Камінь-Каширського СПТУ. Можна говорити, що 20 хлопцям пощастило, на їхньому шляху не опинилася міна, але не слід забувати, що в Афганістан усе-таки посилали найкращих, найбільш підготовлених. А вихованці військового керівника Михальчука добре стріляли, були фізично гартовані. У Видерті навіть подейкували, що Адамович їх спеціально до Афгану готує. Насправді ж він учив себе захищати, якби міг, то небо хлопчикам прихилив би. 
     Мабуть, це винятковий факт. Його учень солдат Василь Гапонюк із війни в Афганістані прийшов у відпустку на 10 днів! Для цього Михайлові Адамовичу довелося звернутися з листом до начальника Головного політичного управління Радянської армії та ВМФ генерала Єпішева. У сім’ї солдата перед тим померла сестричка. Відпускника попередили у військкоматі, щоб не говорив, що служить в Афганістані: боялися — розкаже правду батькам, які можуть з’їхатися звідусіль.
     З нагоди виведення військ із Афганістану 15 лютого учасники бойових дій на чолі із сільським головою Михайлом Євчуком завжди збираються у школі. Учні виступають з концертною програмою, ветерани витирають сльози. Не забувають Михайло Михальчук та учні школи стареньку матір полеглого на афганській землі за чужі інтереси Василя Антонюка Ольгу Адамівну, допомагають їй по господарству.
     Сам Михайло Михальчук на службу в армію пішов рядовим, а повернувся молодшим лейтенантом. Понад 40 років навчає хлопців азам військової науки. Щоправда, тепер, схоже, сильна армія Україні не потрібна (досить «Беркута» та внутрішніх військ), тож учитель захисту Вітчизни (так тепер називається посада) військові премудрості показує на… макеті дерев’яного автомата, вже не кажучи про якісь стрільби з автомата. І все одно військовий керівник сповна віддається улюбленій справі, аби тільки дітям не довелося воювати.
     
     В УЧИТЕЛЯ ВОЇНІВ – МИРНІ ЗАХОПЛЕННЯ
     Зі здивуванням я дізнався, що підполковник Михальчук 15 років незалежно від нашого колеги, відомого прогностика погоди Володимира Лиса, за тим же методом досліджував явища природи.
     — Я почув від старих людей, що починаючи з 26 грудня по 6 січня треба слідкувати щоденно за змінами в погоді, — розповідає Михайло Адамович. — Кожен день — то місяць. Робив записи лише для себе. Ще за радянської влади своїм прогнозом погоди спричинив сварку в одній сім’ї, коли жінка не повірила моєму передбаченню і зігнило сіно. То я вже боявся відкрито прогнозувати, щоб прокльонів не почути. Коли хтось допитувався, яка буде погода, відповідав. Тепер уже цю справу занедбав, хоча, зізнаюся, нерідко «вгадував» погоду.
     Оскільки Михальчук ще й любитель рибалки, то я поцікавився, чи це не допомагає йому ловити великих коропів у найближчому водосховищі.
     — Я пораджу вам у скляній банці тримати двох в’юнів, — відповів. — Якщо вони не рухаються, залягли на дно, то можете не йти на рибалку.
     Порада доречна, але ж в’юни начебто зникли з канав разом із радянським осушенням боліт… А ось щодо вміння збирати гриби, то до цього у Михальчука справжній талант. Я зрозумів, що це елітний грибник. Легко ставити рекорди десь у любомльському чи маневицькому лісі. А добродій Михальчук заготував на зиму 70 баночок маринованих білих грибів (інших він не визнає) та у двох мішках має кілограмів 15 сушених. Неабиякий скарб! «Полював» тут же, в «слабенькому» ліску, біля Видерти поряд із Каменем-Каширським.
     — На світанку я вже в лісі, оглядаю свої улюблені місця, — ділиться секретами Михайло Адамович. — Ліс невеликий. Тож бережу кожне грибне місце, «здобич» тільки зрізаю і прикладаю мох чи глицю. Як почав із шести років збирати дари лісу, так і досі цим займаюся. Дружина Марія намагалася перешкоджати, мовляв, удома роботи багато, але з часом змирилася. Я знаю, що, наприклад, 22 травня чи на день пізніше або раніше повинен вирости гриб і не помиляюся ніколи. Боровики ростуть 5 — 6 днів, поки міські люди наїдуть — тільки коріння їм дістається.
     Михайло Адамович і Марія Федотівна виростили і вивчили чотирьох доньок і сина, мають дев’ятеро внуків. Син Ярослав, який тут у селі побудувався, — теж неабиякий грибник. То чи не разом із батьком «косять» боровики?
     — Ні, я люблю ходити в ліс сам, не треба мені конкурентів. Це ж не військові навчання, — добродушно сміється мій приязний співбесідник.