За радянських часів двірники о шостій ранку підмітали вулиці в Березовичах Володимир–Волинського району. Дороги були такими чистими, що змолочене зерно сушили просто на асфальті. У центрі села стояв восьмиметровий пам’ятник космонавтам, який у 1990–ті роки розікрали на брухт. Слава про місцевий колгосп «Комсомолець» та його голову Василя Макаровича Герасимчука гриміла на всю Волинь. Таким пригадують Березовичі його корінні мешканці - пише газета «Волинь-Нова».

Сьогодні у селі є кілька фермерських підприємств, нова церква, Народний дім «Просвіта», амбулаторія, бібліотека, в якій зберігається 10 тисяч книжок, приватна пекарня і «найхоріщий в окрузі» бар, де гуляють весілля жителі Володимир–Волинського і сусідніх районів
     
     
 КОЛИСЬ БУВ ЛЕНІН, А ТЕПЕР — ХРАМ
На вулиці — 14 градусів морозу, снігу місцями в коліно, свище вітер. Із автобуса сполученням Володимир–Волинський — Луцьк на зупинці Березовичі сходить сивий чоловік із бородою, прямує вбік від траси — там розкинулося село. Ігор Миколайович Чорний поспішає в місцеву амбулаторію, де працює сімейним лікарем. Дорогою минаємо стару двоповерхову будівлю з вибитими шибками і дверима. За Союзу там був готель і їдальня для колгоспників. Видніються золоті куполи.
 — Колись стояв пам’ятник Леніну, а тепер — церква, — коментує чоловік.
 Амбулаторія займає два поверхи, в іншому крилі будівлі — дитячий садок «Теремок».
— Обслуговуємо 11 сіл, загалом 3900 жителів, — розповідає Ігор Миколайович. — На двох дільницях працює 10 людей, є стоматолог. Маємо славнозвісний «Опель Комбо», який отримали за програмою уряду Тимошенко, що свого часу наробила галасу. Але за такої погоди у віддалені села й нормальною «швидкою» не доберешся. Навіть на лижах не проїдеш. Раніше чоловік був військовим, працював хірургом.
 — І нині руки чешуться щось розрізати, — усміхається. — Але кругом сама писанина.
 По сусідству з амбулаторією розташована школа. Там навчається 124 учні з Березовичів та довколишніх сіл. У вестибюлі висить вишитий хрестиком портрет Тараса Шевченка, на другому поверсі — ікони, оздоблені рушниками. Вчителька початкових класів Тетяна Федорівна Пилипюк каже, що це роботи учнів. Жінка три роки працює директором. У школі діють гуртки лісників та з виготовлення іграшок. Ходить шкільний автобус, але коли снігові замети — з перебоями.
— Приміщення опалюємо газом, — розповідає Тетяна Федорівна. — У школі є кабінет психолога і медсестри, яка приходить з амбулаторії. Маємо комп’ютерний клас з інтернетом, обладнали внутрішні санвузли, в їдальні смачно готують. Найбільший наш клопіт — як замінити вікна на енергоощадні. Двоє сільських випускників навчаються в польських університетах.
     
     15 СЕЛЯН ПОЇХАЛО ДО КИЄВА НА ЄВРОМАЙДАН
— Колись партія казала «нада», а народ відповідав «єсть». Зараз таке не пройде: люди платять податки і хочуть самі вирішувати, що робити, — міркує у своєму кабінеті сільський голова Юрій Іванович Ковальчук.
Він одягнений у куртку, з–під якої видніється сорочка з галстуком. Виписує довідку медичці Валентині з сусіднього села Міжлісся. Жінка сидить у шапці та пуховику.
— Як тільки вдарять морози — маємо проблеми, — каже Юрій Іванович. — Палимо дровами, бо так дешевше. Раніше за газ платили 5000 гривень щомісяця, а дров на ці гроші вистачає на сезон. Вікна заклеїли на зиму скотчем.
За вікном тріпоче прапор України. У кабінеті голови також є два державні стяги. По стінах розвішено нагороди і грамоти працівників сільради, портрет Тараса Шевченка, на шафі стоять ікони.
     — Юрію Івановичу, в чиєму розпорядженні тепер ФАПи? — запитує Валентина. — Так реформували, що й не знаєш, у кого правди шукати. Ліпше би більше грошей дали — та й по всьому.
     До Березовичів жінка йшла 6 кілометрів пішки. Шлях подолала за півтори години. Валентина працює у медпункті в селі Бегета.
     — Така робота, що луче було в дікрєті сидіти, — каже жінка. — Підлога так прогинається, аж страшно ходити. Столи в кабінетах — старі, совєтські. Газ нам відключили, бо маємо грубки. А вони старі, стільки років ніхто ними не користувався. То тріснуло, то димить, то не тягне. Хто грубок не має — тому опалення не відключали.
На столі в голови лежить обклеєна скотчем книжка «Місто хліборобів» Бориса Сидоренка, видана 1975 року. У ній розповідається про людей і колгоспи Володимир–Волинського краю. Читаю уривки з розділу про перебування їхнього уславленого голови колгоспу Василя Герасимчука в Америці. «… Він без жалю залишив землю, де існування людини цілком залежить від металевих кружалець, назва яким — долари. Як поганий сон згадував порнографію Нью–Йорка, розбиті шибки Чикаго… Не раз йому доводилося бувати в різних капіталістичних країнах. І всюди щоразу переконувався, що прості трудящі люди капіталістичного світу заздрять нашим робітникам та селянам. Про таке життя, як у нас, мільйони пригноблених «вільного світу» лише мріють», — ідеться у тексті.
— Колгосп у нас був мільйонером, — пригадує Юрій Іванович. — А Березовичі називали селом світлого комуністичного майбутнього. Дороги всі асфальтовані, у тапочках міг до Володимира заїхати.
У Березовичах і досі є вулиці Леніна, Піонерів, Комсомольська, Правди. У центрі села стояв пам’ятник Леніну, біля якого приймали в піонери. Монумент зник за невідомих обставин у 1980–х роках. За словами голови, вулицю Леніна хотіли перейменувати на честь знаменитого голови колгоспу «Комсомолець», але поки що залишили як є.
Василь Макарович Герасимчук — особистість легендарна. У селі про нього говорять як про людину дисципліновану, з господарською жилкою й організаторськими здібностями. Герасимчук був депутатом Верховної Ради. Мав прізвисько Герасим. Старші люди пам’ятають: міг перевдягнутися й о п'ятій ранку податися на колгоспні поля, щоб перевірити, хто краде кукурудзу. Також розповідають, що «ярий атеїст Макарович» у сусідньому селі Яковичі облаштував склад, а замість хрестів на храмі у Хворостові поставив червоні зірки. Кажуть, виконавці цієї волі помирали в страшних муках.
— У 2008 році облаштували центральний водогін. Тепер живемо ліпше, як у Луцьку, бо гарячу воду маємо цілодобово, — розповідає голова про здобутки і плани. — Дороги в селі ремонтуємо власними силами. Треба думати над тим, щоб розширити кладовище, бо уже скоро ніде буде ховати покійників. Дитячий садок працює цілий рік, хочемо відкрити другу групу. Клуб великий, але не опалюється. Культура і спорт у нас досі фінансуються за радянським принципом: беріть, що залишиться. А люди в селі працьовиті, землі не облогують. На 1300 жителів зареєстрували більш як 100 тракторів.
 Запитую, чи поїхав хтось на Майдан.
— Аякже, — жваво відповідає голова. — Людей із 15 зібралося. Сам не зміг із роботи вирватися, але гроші здавав.
     — А на Антимайдан?
     — Ні, там наших не було, — твердо відказує. — Я за своїх людей упевнений.
     
     ГОЛОВНУ ВЕСІЛЬНУ ГОСПОДИНЮ НАЗИВАЮТЬ «МАСТИЛИХОЮ»
Неофіційний титул найкращої сільської хазяйки має Валентина Василівна Максимюк. Жінка родом із Красностава, а в Березовичі переїхала, коли Герасимчук запросив її чоловіка працювати водієм у колгоспі. Подружжя отримало помешкання у 16-квартирному будинку, а згодом переїхало у власний дім. Пані Валентина 27 років пропрацювала завідувачкою дитячого садка.
 — До дітей ставилася, як до рідних, — згадує жінка, яка виховала чотирьох синів.
Валентину Василівну часто запрошували на весілля головною господинею — мастилихою. Походження цього слова жінка не знає.
— Раніше хазяйнували, а тепер усе по ресторанах, — каже. — Готували на 200–300 людей. Пильнували, аби все було чисто, посуд по кілька разів перемивали.
Колись Максимюки тримали чимале господарство: четверо корів, свиней, сіяли гектар буряків.
— Тепер уже нема того руху, — зітхає жінка. — Роки не ті.
     Для фотографії знімає яскраву хустину, вдягає нову кофту, причепурюється перед дзеркалом.
     
     «ГЕРАСИМЧУК ПОЇЗДИВ ПО СВІТАХ І ЗРОЗУМІВ, ЩО ТРЕБА ВЧИТИ АНГЛІЙСЬКУ»
 — Слава Україні! — вітається 75–річний Леонід Антонович Чубок, колишній директор школи.
Дружина Ірина Василівна, вчителька іноземних мов, запрошує в дім. Його фундамент заклали, коли, щойно одружившись, прийшли на роботу в Березовичівську школу. Прошу розповісти щось із історії села.
— Відразу мушу попередити: я марудний співрозмовник і нудний оповідач, — усміхається Леонід Антонович.
— Льоню, ну що ти таке кажеш, — заперечує пані Ірина. — Ти зовсім не нудний і знаєш багато цікавого.
— Коли ми закінчували факультет іноземних мов у Львові, я знайшов собі найгарнішу дівчину, — каже чоловік.

 — А я — найгарнішого хлопця, — Ірина Василівна обнімає Леоніда Антоновича. Під час розмови жінка жестикулює, тримає чоловіка за руку, гладить по голові. Коли хоче щось додати до його слів, каже «перепрошую».
     Подружжя пропрацювало у школі 48 років, із першого дня її існування. Чоловік вийшов на пенсію після того, як пережив тяжкий інсульт. До того 34 роки обіймав посаду директора. Ірина Василівна досі вчителює. Кажуть, як нині пам’ятають запах свіжопофарбованої підлоги перед урочистим відкриттям новозбудованого приміщення.
— Увечері 31 серпня ще закінчували ремонти, — каже пан Леонід. — А зранку приїхав секретар обкому партії, лєнточку перерізав, і пішли діти вчитися.

 Також пригадують, як Березовичі збиралися перейменувати в Комсомольське. Уже й табличка висіла на автобусній зупинці, але назву не затвердили у Президії Верховної Ради УРСР.
     — Будували село нового типу, експериментальне, комуністичне, — розповідає Леонід Антонович. — Хотіли уподібнити до міста, аби молодь не виїжджала. Зводили будинки на два поверхи, кіно крутили, шикарний клуб зробили. Але як може селянин жити на другому поверсі, якщо йому земля потрібна? То з умислом: аби своєї ділянки не мав і тільки колгоспу був відданим.
Учителювати в Березовичах подружжю запропонував голова колгоспу Герасимчук. Його син пішов у перший клас нової школи. Вивчення іноземних мов зробили обов’язковим для всіх учнів.
— Герасимчук поїздив по світах і зрозумів, що треба вчити англійську, — каже Ірина Василівна. — Зарплату мені платила не районна рада, а колгосп.
     Чубки жили в люкс–кімнаті сільського готелю, поки для них будували хату.
— З усіх республік приїжджали на Березовичі подивитися, — згадує Леонід Антонович. — Бували делегації з Зімбабве, Островів Зеленого Мису, Мозамбіку. А поляки на уроки часто приходили.

— Гарне було село, чисте, акуратне, — додає пані Ірина. — Тепер усе треба самим виборювати. Скільки держава виділяє коштів, ви знаєте. А на Межигір’я скільки мільярдів іде?
     
     ДОВІДКА «ВОЛИНІ»
     

Березовичі вперше згадуються 1287 року в Іпатіївському літописі. У ХІІІ–ХІV століттях село входило до складу Володимирського князівства, потім у ньому панували литовські феодали, а з 1569 року відійшло до Польщі.
У 1790 році селяни збудували Українську православну церкву Успіння Пресвятої Богородиці — як протест проти окатоличення. Храм згорів після Другої світової війни. Після третього поділу Польщі в 1795 році Березовичі ввійшли до Російської імперії.
З 1921-го по вересень 1939 року село перебувало «під Польщею». Після приходу радянської влади до червня 1941–го Березовичі входили до складу УРСР. Німецька окупація села тривала до липня 1944 року.
У 1948-му почали організовувати колгосп. Через дев'ять років його очолив Герой Соціалістичної Праці Василь Макарович Герасимчук. Він отримав завдання від обласного партійного керівництва — створити село «комуністичного майбутнього». Завдання виконували за казахстанським зразком. Там на цілинних землях зводили поселення у вигляді ромашки — від головної вулиці в центрі «пелюстками» розходяться інші.
Березовичі проектували як селище міського типу з одно- і двоповерховими будинками. Їх розташовували недалеко один від одного, щоб не вистачало місця на присадибні ділянки, утримання домашньої худоби. Усім необхідним мав забезпечити колгосп.
Згодом збудували Палац культури на 750 місць із першим на Волині широкоекранним кінозалом, середню школу, два магазини, їдальню, медпункт, готель. До 50–річчя панування радянської влади спорудили ще 50 житлових будинків для колгоспників, дитячий комбінат і комбінат побутових послуг. Два роки тому в селі звели церкву.