Жителька Володимира-Волинського Раїса Піддубна і ще шестеро членів її сім’ї можуть залишитися без даху над головою, бо помешкання, де вони живуть, міська влада хоче відсудити дітям, позбавленим батьківського піклування. Про це пише газета Волинь-Нова.
Раїса Дмитрівна тоді працювала двірником Володимир–Волинського квартирно-експлуатаційного відділу Міністерства оборони. Вона навіть припустити не могла, що право на двокімнатну квартиру, яку отримала у 2000-му, згодом доведеться відстоювати у судах.
— Ніколи не погодилася б вселятися туди, якби знала, що на це житло претендуватимуть неповнолітні діти, — розповідає вона. — На занедбану квартиру, яка, за словами сусідів, стояла порожньою кілька років, погодилися тільки тому, що тоді нам украй потрібен був власний куток.
Раніше тут жила сім’я Мазурів, яких через пиятику позбавили батьківських прав. Подружжя вибралося у приміське село, а троє неповнолітніх доньок опинилися у Володимир–Волинській школі–інтернаті. Помешкання без господарів стало притулком для любителів оковитої.
— Ми за голову схопилися, коли вперше оглянули його, — додає Василь Адамович, чоловік Раїси Піддубної. — Вхідні двері забиті. Підвіконня не було, світло відрізане, а заборгованість за комунальні послуги становила понад 700 гривень. Люди розповідали, що там навіть розводили багаття, і пожежа могла знищити будинок.
     Сім’я отримала ордер на вселення згідно з рішенням виконкому міськради від 28 квітня 2000-го. Ні тоді, ні ще впродовж шести років міська влада не попереджувала Піддубних, що на квартиру претендуватимуть соціальні сироти. Не йшлося про виселення цієї родини й тоді, коли закінчили одна за одною інтернат і залишили його дві старші доньки Мазурів. Щоправда, головний спеціаліст Служби у справах дітей Лідія Ольхова наполягає, що застерігала господарів квартири, мовляв, житло доведеться звільняти.
— У 1998-му трьох дівчаток забрали в інтернат, — пояснює вона. — Після його закінчення вони мали повернутися в квартиру, що у будинку №57 на вулиці Туполєва. Коли в 2006 році звірили списки вихованців школи-інтернату, з’ясувалося, що в квартирі Мазурів живе сім’я Піддубних. Я сповістила Раїсу Дмитрівну, що житлом можуть користуватися тільки доти, доки соціальні сироти не стануть повнолітніми.
Така новина прикро вразила родину. Бо в двокімнатній квартирі, яку впорядкували власним коштом, на 27 квадратних метрах стало тісно, як у рукавичці: в сім’ях дорослих сина та доньки вже підростають дітки.
— Якщо соціальних сиріт забрали в інтернат із цього помешкання, то з нами мали б укласти договір оренди на той період, поки вони перебуватимуть там, — каже Раїса Піддубна. — Але під час видачі ордера на квартиру нас про це не попередили. Чому тепер, через 13 років після вселення в житло, наша сім’я має відповідати за помилки посадових осіб, що допустили порушення?
У першого заступника міського голови Володимира–Волинського Миколи Веремчука теж є чимало запитань із приводу складної ситуації, в якій опинилася родина Піддубних.

— Це житло — власність Міністерства оборони, — ділиться він своїми міркуваннями. — Його структурний підрозділ — квартирно-експлуатаційний відділ (КЕВ) — чомусь узяв до уваги довідку міського ЖЕКу №1 про те, що помешкання в будинку №57 на вулиці Туполєва вільне, хоча ЖЕК жодного стосунку до нього не має. Саме цей папір і став підставою для видачі Піддубній ордера на квартиру. Після того як вона звернулася до суду, щоб вивести помешкання з числа службових і приватизувати, з’ясувалося, що його закріплено за соціальними сиротами. 13 грудня 2010 року колегія суддів апеляційного суду Волинської області ухвалила рішення виселити Раїсу Дмитрівну і надати їй інше житло.
Посадовець наполягає: квартира належить дітям родини Мазурів, а Піддубні повинні звільнити її. От тільки куди подітися і хто має дати їм інше житло?
— Квартиру повинні виділити із житлового фонду Міністерства оборони, — така відповідь Миколи Климовича на це запитання. — Бо в місті з липня 2008–го по лютий 2014–го видали для вселення 55 ордерів, із них 21 — на службове житло, яким розпоряджається військове відомство, і лише 3 — на комунальне.
Однак начальник Володимир–Волинського квартирно–експлуатаційного відділу МО Володимир Лісков запевняє, що немає жодних підстав забезпечувати житлом Раїсу Дмитрівну, бо ні вона, ні її чоловік тут уже не працюють.
— Я не один раз пояснював: Міністерство оборони надає житло військовослужбовцям або тим, хто має зв’язок із Збройними силами, — аргументує він свою позицію. — Нині на квартирному обліку 998 осіб. Більш як 20 років у місті триває спорудження 44–квартирного будинку. Маємо лише гуртожиток, в якому контрактникам виділяють ліжко–місце.
І посадовці міськради, і керівник КЕВ вважають абсурдним рішення апеляційного суду виселити Раїсу Дмитрівну з квартири хоча б тому, що в ньому нічого не сказано про членів її родини, прописаних на цій житловій площі. Не менш абсурдне, як на мене, й запевнення головного спеціаліста Служби у справах дітей Лідії Ольхової захищати інтереси неповнолітніх онуків Піддубної, якщо станеться так, що родина змушена буде віддати обжиту квартиру соціальним сиротам. Але якби там досі ночували безпритульні та безхатьки, від помешкання залишилися б, напевне, тільки стіни. Чи можна було б туди вселяти вихованців школи-інтернату? Чому ж відразу після того як подружжя Мазурів виїхало звідси, міська влада не подбала, щоб зберегти його в належному стані, і чи знайде тепер кошти, аби відшкодувати Піддубним витрати на ремонт та утримання?
Судова тяганина і невпевненість у майбутньому коштували Раїсі Дмитрівні зіпсованих нервів. Вона вже стала справжнім фахівцем із житлових проблем, зібрала солідну за обсягом теку паперів: судових рішень, відписок від чиновників, копій різних документів. Однак на головне запитання відповіді в них немає.
 — Хто ж захистить конституційні права — мої та моєї родини — на житло? — риторично запитує вона. — Виходить, простій людині ніде не можна домогтися правди?