Нинішній депутат Волинської обласної ради, голова комісії з питань бюджету Анатолій Грицюк починав свою кар’єру з «липи», а стаття у журналі зводить людину з розуму у прямому сенсі цього слова пише Волинська газета.

Як у рідному колгоспі Грицюка з промовистою назвою «Правда» досі пожинають плоди «нездорової пристрасті до всілякої липи» та журналістської продажності.

Жовтий від часу примірник колись дуже популярного журналу «Перець» за вересень 1985-го довгий час «без надобності» спочатку вилежувався на горищі, потім у редакції …Аж якось потреба у цікавій карикатурі змусила взяти його до рук. Класика ж. Хто б подумав, що саме в цьому номері натрапимо на давній критичний матеріал. От тобі й на: Волинська обл., спец. кор. «Перця» Овсій Круковець «Генезис липи»… Можна уявити, якого галасу в області наробила стаття на цілісіньку шпальту у всеукраїнському сатирично-гумористичному журналі.

Подиву не було меж, коли з’ясувалося, що події, описані «з перчиком» безпідставно про зловживання людськими грішми, стосуються не чого іншого, як славетного на Волині колгоспу «Правда» у Ківерцівському р-ні. Чому славетного? Бо того самого, де починав кар’єрний ріст екс-голова облради та нинішній голова бюджетної комісії Анатолій Грицюк! Хочеш чи не хочеш, а увагу на таке звернеш. Втім, таким відкриттям ця історія починалася. А закінчилася – зовсім іншим…

…1985 рік. Героєм публікації журналу «Перець» став парубок Микола Петрук, який на ту пору саме здобував фах агронома у львівському сільсгоспінституті. Автор з першого рядка сумнівається, що зі студента вийде толковий колгоспник: мовляв, красти його в рідному селі навчили зі шкільної лави. Бо в тій школі, бачте, коїли таке-е… Махлювали то з ремонтом, то з грішми на якісь книги… А найбільше – з оцінками. Так-от. Голова колгоспу «Правда» (очевидно, Василь Битов, який потім працював у аграрній галузі на рівні області, потім займався хлібним бізнесом, а зараз ніби навіть займається викладацькою діяльністю) безпідставно дав направлення на навчання у Львівський сільськогосподарський інститут Миколі Петруку. А дав його безпідставно. Школяр, бачте, не мав дворічного стажу роботи в колгоспі, не був передовиком виробництва … Вчився на трійки, а отримав атестат із четвірками. Натомість колгосп не тільки направлення вділив, а й чи не до останнього курсу за науку платив – щомісячну підвищену стипендію 46 рублів…

Колгоспна історія набрала такого розмаху, що дійшла до прокуратури і, зрештою, суду. Прокурор на ту пору був «не ликом шитий» і подав позов про повернення державі грошей, витрачених на Миколу. Служитель Феміди натомість позов не задовольнив і навіть прикрив очі на те, що витяги протоколів колгоспних зборів датовані «заднім числом»… Виходить, що у 1984-му правління колгоспу «Правда» на чолі з Анатолієм Грицюком постановило прийняти в члени колгоспу Миколу Петрука з вересня 1980-го.

Ківерцівського суддю за таке нехлюйство «Перець» розніс в пух і прах». А суддя – хто?

Тут очі вкотре полізли на лоба: І. І. Підгорний!!! Той самий одіозний суддя Ківерцівського райсуду Підгорний, якого недавно піймали на хабарі? Взяв… трохи грішми, трохи пральною машинкою. І досі судять його від однієї інстанції до іншої. Тоді як прокуратура з року в рік клепає звіти про викриття хабарника-судді, в ролі яких один і той самий Підгорний. Тут таки дійсно «Перця» бракує.

Але на державні пільги, писав 30 літ тому комуністичний «Перець», спокусилися не тільки у «Правді». Бо стипендіатів, подібних до Миколи, автор роздивився на Волині чимало: то син голови сільради з Кульчина М. Саюк, то дочка начальника обласної дослідної сільськогосподарської станції з Луцького р-ну Ф. Антонюка, то син замначальника Луцького райсільсгоспуправління С. Левицький… Всі «таким же макаром» вчилися.

«Однак Микола Петрук, дружно мене запевняли зацікавлені особи, обов’язково повернеться в рідне село і працюватиме в колгоспі «Правда»… Що ж, я буду дуже радий, – іронізує автор. – Але, повторюю, коли молодий спеціаліст, приступивши до роботи, одразу припустить приписки до плану або утне якусь іншу фікцію, то я, признаюся, не дуже здивуюся. Бо жодна липа не виростає просто так, на голому місці. Кожна липа має свій генезис».

На цьому партійний «Перець» поставив крапку, затаврувавши на всю Україну колгосп «Правда» як такий, що має «нездорову пристрасть до всілякої липи».

…2014-й. Іронія автора зачепила. А що як Микола нині – вправний фермер? Або саме він розвалив славетний колгосп? Або… Щоб не гадати, вирішуємо побувати в його рідному селі. Чи пам’ятають тут про статтю 30-річної давності? Адже «Перець» тоді читали чи не в кожній сім’ї!

Я вже смакувала історією про те, як знайду Миколу Петрука, як він розвіє стару «колгоспну липу»... Але правда виявилася страшнішою.

До Миколи, який і досі мешкає у своєму селі, нам наполегливо в селі рекомендували… не їхати. Мовляв, це навіть небезпечно. А чому?

Скандал у місцевому колгоспі пам’ятають. Навіть дуже. І правду тодішньої «Правди» знають достеменно. От лишень Микола її не пережив. Після роздутого прокурорами, вчителями, суддями скандалу молодий чоловік… зійшов із розуму. Людського осуду, прокурорського тиску не витримали нерви юнака. І «добре попрацювати» йому судилося зовсім трохи. А далі хлопець замкнувся в собі, озлобився на весь світ… Нині дорослого сина-інваліда доглядає старенька матір, колишня вчителька хімії та біології.

Про жінку в селі відгукуються гарно. З добром, зі співчуттям. І вчителькою вона, кажуть, було хорошою, навіть деякий час обов’язки директора виконувала. Зла нікому не зробила. А стала мішенню у звичайнісінькому шкільному скандалі. Та й уся ота приперчена історія не в колгоспі визріла. А в школі.

«Правда, тих людей, що тоді на неї за ті оцінки папери всюди писали, вже нема в живих. А вона на цю тему досі говорити не хоче… Це – табу», – розповідають люди.

На тому, побродивши рештками колгоспу, я думала вертатися до Луцька. Та за мить вирішила все таки навідатися до хати Ніни Іванівни. А може, сивочолій вчительці є що сказати?..

«Я мала той «Перець», але Миколі його я вже не показувала. На ту пору йому вже було зле… – мовила старенька жінка. – Я все думала, якби той журналіст прийшов тоді до мене (а його ж ніхто в селі й не бачив), то, може б, я зважилася і розказала вже все, як було… Але шкодувала інших дітей. Будуть, як мій, по прокуратурах на допити ходити. Хай уже…».

…Сперлася на штахети. Очі блищать слізьми при першому спогаді. Добра. Тиха. Звичайна сільська жінка, якій банальна історія зламала долю. Як це і нині буває у сотнях волинських шкіл: одна група вчителів не вподобала іншу. Спочатку претензії ставили Ніні Іванівні за різні побутові справи, потім директорові, якому та засвідчила свою підтримку. А який найкращий метод боротьби у радянські часи? Партійне знеславлення, наклепи, скарги… І понеслося. В один момент хтось згадав, що у жінки є син.

Гроші, витрачені колгоспом на стипендії для Миколи, таки вирахували. Із зарплати батька, який там працював. Чи варто нині занурюватися у нетрі тієї старої правди, якщо змінити нічого уже не можна? Не зміниш головного: хлопець так важко пережив знеславлення на все село, а то й далі, що зламався духом. Роками він ніде не працює, бо не може. Ні з ким не спілкується. Хворий. На плечах старої матері.

…Отака правда. Типова історія чи не для кожного села, де були колгоспи. Не факт, що й нині у школах не домальовують оцінок окремим школярам, аби вимостити їм дорогу в майбутнє. Але колгоспне начальство, що фальшувало протоколи й витяги, уже й знати про це забуло. Суддю на нари наполегливо садять. Прокурори – на заслуженому відпочинку. Колишні секретарі райкомів навіть народними депутатами України побули. Інститутські дипломи Миколиних колег по нещастю, колгоспних стипендіатів з інших сіл Волині, пилом поприпадали. Навіть «Перець» уже не виходить. А Микола спокутує досі.

Пробачте мені, Ніно Іванівно, що роз’ятрила рану. Просто ця історія потрібна багатьом, щоби винести з неї уроки: журналістам, учителям, які завше ладні роздмухати конфлікт у колективі на голому місці, й тим, хто у прокурорських, чиновницьких, суддівських кабінетах вершив Миколину долю.

Бо коли в 90-ті наввипередки розгрібали те саме нажите людьми колгоспне майно, де й ділися скаржники, прокурори, судді… Не було кому карати винних за те, що пустили по вітру стільки добра. Хоча колгосп «Правда» із землею зрівняти не встигли: його слава, кажуть, на Грицюку почалася, Грицюком і закінчилася. На жалюгідних рештках минулої слави, видно, дехто пробує навіть господарювати…

Можливо, це випадок… Але ті, хто у 80-ті на весь Союз розсилав скарги на Ніну Іванівну та її сина, пішли із життя. Несподівано. Завчасно. «Жодна липа не виростає на голому місці», – писав автор у «Перці» про людей, яких і в очі не бачив, керуючись лише довідками ЦК КПУ та «цінними вказівками» червоних секретарів із Києва.

І не зникає безслідно.

* Фото з сайту Волинська газета