«В Ковелі на базарі з білоруських автомобілістів збирають по 20 доларів на революцію» — таке повідомлення надіслав мені знайомий із Білорусі. Про це пише газета «Волинь-нова».
     
Зізнатися, я про таке ні разу не чув, хоча живу до Ковеля значно ближче, ніж він. Потім до «двадцяти доларів» додалися «побите лобове скло за відмову платити». Відтак дехто з сябрів уже змінив власне авто на дизель-потяг, бо боїться їхати в Україну своїм ходом, мовляв, раптом пошкодять. Пізніше поширилася чутка, ніби білорусів утискають у Любешові. На перший погляд здається, ніби такі страшилки з’являються самі по собі. Але годі заперечити, що для декого вони вельми вигідні. Йдеться насамперед про «братню» сусідку Росію, яка розпочала агресію проти нашої країни. Бо з таких невеликих повідомлень і створюється загальний образ країни.
Про важливість інформаційної війни вже неодноразово йшлося у ЗМІ. Адже в час цифрових технологій новини поширюються миттєво. Наявність інтернету робить неможливою цензуру в принципі. Завдяки соцмережам кожен може стати журналістом. Відтак обіг інформації ще більше прискорюється. І навіть у таких умовах пропаганда успішно діє.
Аби виграти війну, насамперед варто змалювати ворога у найчорніших тонах, що, власне, й робить російська пропаганда. Українців звинувачують у всіх мислимих та немислимих гріхах. На інформаційному фронті задіяні величезні людські та фінансові ресурси. Тож творці новітньої брехні мають можливість запропонувати багато підходів. Комусь достатньо послухати пряму мову «гаспадіна Путіна». Інший купується на картинку «народної» підтримки сепаратистів. Не залишено поза увагою й такий прийом, як чутки. Причому їх поширюють тепер не лише з вуст в уста, але й за допомогою інтернету. Не раз і наш брат-журналіст попадався на цей гачок, обпікаючись на «смажених» фактах та фейкових новинах.
Звісно, вірити тітці, яка чула від сусіда, котрому оповів давній знайомий, значно простіше, аніж перевіряти інформацію, співставляти, аналізувати. Тож і не дивно, що знаходяться люди, котрі досі сприймають будь–яку маячню. Бо якби не вірили побрехенькам, то через якийсь час пропагандистська машина дала б задній хід. Адже замовники інформаційних атак не дурні і все добре прораховують.
Тому коли поліщучка заявляє, що Путін — хороший правитель, тільки на тій основі, що її внук у Росії на заробітках, або коли білоруси дивуються навіщо Україні Крим, стає зрозуміло, що такі люди вельми потрібні путінським пропагандистам. Не тому що вони — проросійські, а тому що прорадянські. Вони досі вірять: усе, сказане по телевізору, — правда, а перечити владі — гріх і майже злочин. Вони все чекають, що прийде хтось (цар, генсек, президент) і одним рухом вирішить усі наявні проблеми їхньої сільради. Вони радше звинуватять агентів іноземних спецслужб в організації смітника за селом, аніж наважаться зізнатися, що самі вже давно могли б його прибрати. Вони заплуталися у власних теоріях, чого й скільки їм винна держава. «Запутані» люди. Золотий фонд путінської пропаганди.

Читайте також: «Регіонали» - перші люстровані на Волині