Артистка з Волині Галина Конах, яка пройшла перший етап «Вибір наосліп» четвертого сезону телевізійного шоу «Голос країни» і потрапила в команду співачки Ані Лорак, на жаль, днями була змушена покинути шоу, програвши, на думку свого тренера, у вокальному двобої конкурентці Мегі-Натіі Гогітідзе. Одначе це ніяк не применшує таланту нашої землячки, оскільки шоу для Галини Конах – це лише телевізійна драматургія, далека від справжнього мистецтва. Про це пише ТРК «Аверс».

– Пані Галино, Ви маєте неабиякий досвід вокальних виступів на сцені та чимало перемог, у тому числі й на міжнародному рівні. Чому Ви не потрапили на «Голос країни» раніше? У цьому винні судді, які не помічали Ваш талант, доля чи, можливо, Ви самі допускали якісь недопрацювання?

– Моїх недопрацювань у цьому не було. А загалом я – противник усіх телешоу. Взяти участь у «Голосі країни» – це була забаганка моїх друзів, я ж, як людина, яка давно «вариться» у шоу-бізнесі, знаю всі закулісні моменти цих телешоу. Про справжнє мистецтво там, на жаль, не йдеться. Натомість я позиціоную себе як митця. Відповідно, участь у цьому телешоу суперечила моїм принципам як артистки. Але чого не зробиш заради друзів, які наполягали на моїй участі в «Голосі країни». Я тричі подавала туди заявку, але її не приймали.

– Що саме передбачала ця заявка?

– Коли оголошується кастинг того чи іншого шоу, на сайті телеканалу з’являється бланк анкети, яку треба заповнити. Свою заявку я заповнила ще в жовтні минулого року якраз тоді, коли повернулася з концерту в Казахстані. Мої друзі дуже наполягали, бо це вже був останній день прийому заявок. Я ж намагалася опиратися, бо знала, що все це – телевізійна драматургія. Телеглядачі вірять у казки, вони вважають, що не потрібно працювати, адже в один прекрасний день тобі з небес впаде все. Так не буває, завжди потрібно працювати. У мене за спиною дуже багато праці над собою, та й попереду також чимало планів. Що ж стосується анкети, то там потрібно було вказати свої дані, дати посилання на власні відео, скинути аудіозаписи та фото і чекати етапу передпрослуховувань.

– Коли у Вас відбувся цей етап?

Це було 30 листопада у Львові. Я прийшла у звичайну залу і була змушена співати перед дівчиною років 17-18, яка є агентом «Голосу країни» і, можливо, не має жодного стосунку до музики. Саме вона й визначає, чи проходиш ти далі. Звісно, цей етап я пройшла успішно, бо навіть ця дівчина не стримала своїх емоцій і похвалила мій спів. Другий етап відбувався теж у звичайній залі, але вже при наявності мінусового супроводу та головного музичного продюсера телепроекту Руслана Квінти, викладача вокалу Наталії Єфіменко, режисера проекту Олега Бондарчука і ще декількох продюсерів, іміджмейкерів, візажистів і операторів, які дивилися, чи моє обличчя буде цікавим у кадрі. Згодом, а саме 27 грудня мені зателефонували і сповістили, що я пройшла на сліпі прослуховування. Після цього я вирушила до Києва, де було все не так, як ми звикли собі уявляти. Нас піднімали о 5-ій чи 6-ій годині ранку і починалася підготовка до зйомок. Відразу з ліжка ти потрапляєш у тісну гримерку, де світло падає на тебе лише зверху і стоять 4 стільці з професійними дзеркалами, на які така черга, що ти розумієш: тобі до них не добитися. Тож сідаєш просто на підлогу, вмостившись так, щоб світло падало на тебе, і вже за годину маєш бути у повному гримі. Незважаючи на такий поспіх, мене, приміром, знімали аж о 2-ій ночі.

– Тобто все не так красиво, як нам показують?

– Звісно! І я знала про це, але погодилася лише тому, щоб зробити емоційну «стряску» своїм друзям. Бо вони поїхали на зйомки разом зі мною і вже через три години сиділи на підлозі від утоми, а через 5 годин взагалі позасинали. Згодом в їхніх очах можна було прочитати, що вони жалкують, що туди поїхали, адже в зал їх не допускали і всі репетиції відбувалися без них. Причому відбувалися у штучно зробленому приміщенні, де розгулювали вітри тоді, як на вулиці було -20 градусів. Грітися доводилося біля обігрівачів, однак довго сидіти там було неможливо – телевізійний грим відразу розтікався, псувалися зачіски… А виходячи на сцену, ти навіть не знав, що туди йдеш. Бо цілий день тебе возили якимсь бусом, доводилося давати якісь інтерв’ю, ходити на фотосесії – і все це в таких холодних приміщеннях, що наступав момент, коли ти просто просив у Бога не заклякнути від холоду (про їжу чи сон загалом мова не йшла). Отакий тернистий шлях до телевізійної зірковості…

– Коли Ви їхали на шоу, то підсвідомо в команду кого із тренерів хотілося потрапити? Бо, приміром, я Вас бачила в команді Тамари Гвардцителі.

– Мене всі бачили у її команді та запевняли, що ми з нею дуже схожі. Але я із тих жінок, які не схожі ні на кого. Я – особлива жінка і не прагну йти за якимись новомодними віяннями. Я не схожа на інших. Власне, такою ж є й Тамара Гвардцителі. Тому, можливо, ми схожі з нею за своїм внутрішнім жіночим змістом. І коли мені казали, що я, напевно, хочу до Тамари Гвардцителі, то я розуміла, що це – людина зовсім іншої генерації, яка не причетна до нинішнього шоу-бізнесу. Вона – геніальна співачка і актриса. Тому йдучи на це шоу, я розраховувала на подальшу продюсерську підтримку. Я бачила, як продюсує своїх підопічних Святослав Вакарчук, а отже, робила ставки саме на цю особу. Проте треба розуміти, що всі зйомки монтуються. Я знімалася в останній знімальний день, і зі мною було ще 50 осіб. Це при тому, що залишалося лише 5 місць. Тому мене попередили, щоб я не розраховувала на те, що до мене повернуться всі 4 крісла, і що, найімовірніше, я буду в команді Ані Лорак.

– Ви самі – педагог вокалу. Вам було чого повчитися у свого тренера Ані Лорак?

– Ні. Як у вокалістки, мені не було чого у неї вчитися, зате як у людини, яка дуже довго у шоу-бізнесі, звісно, у неї можна повчитися. Вона пережила чимало складних етапів становлення як зірка. І я вважаю її однією із зірок №1 не лише в Україні, але й у світі.

– Чому для сліпих прослуховувань Ви обрали саме пісню Рони Нішліу «Suus»?

– Я зважувала різні вокальні композиції, які були в моєму репертуарі. Але хотілося вибрати щось таке, через що я могла б показати себе як багатогранну артистку, продемонструвавши всі свої вокальні особливості. Плюс потрібно було врахувати, що ти маєш для цього лише 2 хвилини. З музичним продюсером ми розглядали пісні «Listen», «Show must go on», «Simply the best», «Yesterday», «Sunny», але коли мене запитали, яку пісню хочу виконати, я сказала, що думаю про «Suus». Англомовний текст цієї пісні дуже глибокий і доступний для пересічного слухача, який має елементарні знання англійської. Крім того, текст цієї пісні є моєю автобіографічною сповіддю, а отже, це ще один плюс на користь цієї композиції. А загалом пісня вокально складна та цікава, що дуже важливо. Із нею я об’їздила вже декілька фестивалів і побачила, як позитивно реагують люди, тому й вирішила обрати її.

– Чи не було для Вас проблемою співати іноземною мовою?

– Ні, адже я співаю пісні 15-ма мовами світу. Дуже люблю пісні балканських країн, тому не скажу, що виникали якісь проблеми. А загалом, окрім української, я добре володію польською, російською мовами, непогано знаю словацьку, сербську, чеську, англійську.

– Чи хтось допомагав Вам у підготовці до шоу з вокалом, костюмом, макіяжем, загалом із образом?

– Я – універсальний солдат сцени, який нічого не боїться і все вміє. Я сама собі створила образ, зробила макіяж та зачіску, а мої забаганки з костюмом втілила незмінна кравчиня Тетяна Войтович.

– На відбір Вас супроводжувала велика команда вболівальників. Це – Ваші друзі?

– Так, це були Ольга Попова, яка третину свого життя віддала на те, щоб підтримувати мене у творчості, моя кравчиня Тетяна Войтович, а також Ольга Захарія, Алла Голик, Катерина Віжевська та Неля Кузьмич.

– Шоу називається «Голос країни», тож хотілося б запитати, чи не тремтів Ваш голос, адже співати під час сліпих прослуховувань доводилося тоді, коли країна переживала дуже важкі часи?

– Співати було дуже важко психологічно, адже десь далеко переживали батьки. Моя мама ночами не спала, бо варто було мені тільки поїхати до Києва, як там відкривали вогонь, щось десь палили, ситуація ставала напруженою… Але попри все, Київ був до нас привітним, там панувала атмосфера доброти і згуртованості. Те, що український народ почав підніматися, лише додавало сил.


– Що Ви можете сказати про конкуренцію на шоу «Голос країни»? Чи можна назвати її здоровою?


– Мені прикро, але українці на «Голосі країни» є нацменшиною. Там відверта перевага надається учасникам із інших країн. Деяким особам штучно робили по 50 тис. переглядів за день в YouTube, водили на радіоефіри, «розкручували». І я не бачила жодного українця, якому б надавали такий широкий медійний простір. Але мені приємно, що вже в перший день мого виходу в ефір я стала зіркою в Албанії та Косово і отримала більше 500 повідомлень у Фейсбук від мешканців цих країн. А Рона Нішліу розмістила моє відео у себе на сторінці. Про мене показували новини і 100 видань за день висвітлили подію, що албанську пісню співачки Рони представили на «Голосі країни». Албанці – великі патріоти, і те, що їхню пісню заспівали в Україні, було для них національним святом. Більше того, до мене телефонували з косовського телебачення і просили приїхати до них на ефіри.

– Ви взяли участь у такому нелегкому телешоу. Чи не відчуваєте якихось симптомів зіркової хвороби, яка змусить Вас покинути камерну сцену?

– Моє життя – кардіограма. Сьогодні я можу виступати в оперному палаці в Астані чи в амфітеатрі у Вітебську, а завтра – на камерній сцені у якомусь районі Волинської області чи на корпоративній вечірці, бо це – життя артиста.  Я не соромлюся жодної сцени і не відмовлятиму тим, хто хоче мене почути.