Лише кілька днів солдати луцької військової частини 1141 побули на своїй малій батьківщині. 22 травня їх знову передислокували на Схід. Як жилося та воювалося на гарячих рубежах України, розпитуємо у бійців  батальйону. Імен не називаємо зі зрозумілих міркувань. Подаємо найяскравіші витяги з розмови, - пише Аверс-Прес.


Ми ділилися всім. Адже, скажімо, бійці батальйону «Донецьк» та  «Азов» стали на захист нашої держави взагалі без необхідних для того засобів. Зброї у них взагалі не було. Ми мали тільки автомати. Люди йшли воювати із сепаратистами на голому патріотизмі. Ніколи не думав, що на Сході, а тим більше в Донецьку, будуть лунати патріотичні гасла: «Слава Україні!» – «Героям слава!», «Слава нації!» – «Смерть ворогам!».  

Ці люди – російськомовні. Але вони кажуть: «Дайте нам зброю, допоможіть спеціалістами, такими як «Омега» чи «Альфа», – і ми самі виб’ємо сепаратистів. Ми місцеві, тому знаємо, де їхня база, ми знаємо, як їх подолати. Ми самі зацікавлені в тому, щоб очистити наш регіон від цієї наволочі. Тільки допоможіть нам». Спілкуючись із такими східняками, я вкотре переконався, що у них більше патріотизму, ніж у нас.
Я був дуже здивований, що стільки людей на Донбасі підтримують Україну та не хочуть в Росію, що заколотників там насправді максимум 30 відсотків. І в їх числі – ті, хто продався за гроші, або ж пенсіонери, які хочуть назад в Радянський Союз.


У той же час люди дуже залякані. Бували випадки, що вночі, годині о третій-четвертій, місцеві привозили нам харчі і одразу ж просили, щоб ми нікому не казали, хто нас підгодовує. Але були й ті, хто був не проти одягати георгіївські стрічки. Склалася така ситуація, що ми не знали, кому можна вірити.


****


У Луганську ж ми переважно стикалися з військовими та міліціонерами. Зауважу, серед міліціонерів також є порядні люди. Приблизно 20–30% силовиків дійсно виступають за Україну. Можливо, такі цифри дещо недостовірні, оскільки на сході дуже багато людей бояться показувати свою позицію.


Перші бойові сутички у нас відбулися 27 квітня в Луганську, коли сепаратисти штурмували управління внутрішніх справ. Хочу зауважити, що й серед «Беркуту» в Луганську є патріоти України. Так, старші офіцери – приблизно 10 чоловік – під час штурму підтримували нас. Решта ж, які спокусилися на Росію та на їхню зарплату, – а це майже 150 чоловік – ховалися у приміщенні. Цікаво, що ще до початку штурму засоби масової інформації передали, що УМВС захопили сепаратисти. Насправді ж це не так. Ми разом із військовими з Хмельницького вистояли.


Наша влада за весь цей час дуже мало уваги приділяла східним регіонам. Я маю на увазі не економічну підтримку регіонів, а проведення політінформації. Складається враження, що комусь просто вигідно ділити Україну на Схід і на Захід. Дай Бог, ці всі події закінчаться, і ми будемо дякувати Путіну, що він об’єднав Схід і Захід разом. Нехай розмовляють тією мовою, якою їм зручно.


****


Під час стрілянини в Маріуполі було поранено двох наших бійців: командира батальйону та сержанта. Тоді ж загинув хлопець з Львівського батальйону Національної гвардії. На жаль, ми не змогли його врятувати. Тяжко таке згадувати. Там така стрілянина була, що не могли і голову підняти. Хлопця поранили, він стікав кров’ю. Однак машина швидкої допомоги, яка стояла всього за 300–400 метрів від місця сутички, так і не змогла під’їхати. До медиків його доправили тільки тоді, коли на підмогу під’їхали ререзвісти на БМП та погасили атаку сепаратистів. Але вже було пізно…


*****


І ще. Скільки разів говорилося, що російські канали перекручують факти. Нашому батальйону довелося у цьому переконатися на власному досвіді. Так, коли наші хлопці відбили штурм військкомату, вони отримали команду зверху здати об’єкт та відійти за місто, щоб не постраждало мирне населення, оскільки військкомат знаходиться на території спального району.


Російські канали показали це так: патріоти взяли військкомат, де засіли бойовики «Правого сектору», показали великий мішок із пов’язками «Правого сектору» і повідомили, що на четвертому поверсі – там базувалися ми – ще два мішки з такими пов’язками. Найстрашніше, що люди у це вірять. Ведеться дуже серйозне зомбування людей. Їм вигідно залякати, налаштувати людей проти влади. Тому вкотре переконуюся, що найсильніша зброя – це слово. Через те зі словом мають звертатися до людей не лише журналісти, а й наша влада. Однак владці чомусь сидять в кабінетах.


****


Щодо того, чи ефективним є хід антитерористичної операції, зауважу: від початку її проведення, можливо, українським військовим дещо бракувало досвіду у веденні бойових дій. Окрім того, на хід АТО вплинув великий фактор продажності: продаються на всіх рівнях, не тільки на сході України, а й у Києві. 
Про це свідчить хоча б те, що коли ми займали оборону або відбивали атаки, нас відводили з позицій, бо бачили, що ми просто так не здамося, що стоятимемо до кінця. Так, наприклад, у Луганську вже після першого штурму нас спонукали здати зброю і відійти. Завдяки нашому командиру Степанові Логушу ми не піддалися на ті заклики. Відмовився здати зброю і командир хмельницького батальйону. Ми були готові до реального штурму. Вижили б чи ні, але ми мали відстояти своє: і честь, і совість. Атаку ми відбили, незважаючи на погрози до зубів озброєних сепаратистів: у них були автомати, були і кулеметами та гранатомети. Ми показали свою силу, сказали, що не здамося, і вони дали задню.


І ще один важливий фактор діяльності сепаратистів – залякування. Насправді ж вони не готові йти у бій, а якщо бачать реальний опір, тікають. Так, вони «геройськи» йшли на військкомат, але коли почули стрілянину у відповідь, дали задню: і ті, що без зброї, і озброєні. Як казав мені один чоловік, ніхто не хоче загинути за 300 чи 500 гривень в день.


*****


У нас немає досвіду у військових діях. А до нас лізуть сепаратисти, чеченські бойовики, ГРУшники, кубанські козаки – люди, які пройшли не одну війну. Декотрі із сепаратистів розповідали місцевим мешканцям Донбасу, що вони з Росії, а в Україні перебувають уже понад півроку, що весь цей час вони  вивчають ситуацію в нашій державі.


Можливо, й майдан частково був під їхнім керівництвом. Так, офіцери, які були під час сутичок на майдані, кажуть, що й до сьогодні не можуть скласти всі пазли до кінця. Не зрозуміло й чому силовики діяли, то наступаючи, то здаючи позиції.


 «Надходила команда від силових структур «Вперед!» – ми починали відтісняти народ, надходила команда «Стоп!» – відходили і займали позиції, – розповідають офіцери. – Через деякий час серед мітингуючих з’являлися два–три озброєні чоловіки та починали хаотичну стрілянину по беззбройних солдатах внутрішніх військ. Потому в хід ішли люди в масках зі сторони силових структур (можливо, це був «Беркут», а може, спецпризначенці у формі «Беркуту») – вони цілили людям у пах, в голови, в очі, стріляли у журналістів, медиків. Військовики реально могли відтіснити весь майдан буквально за день. Для цього вистачало і сил, і засобів.


Крім того, чомусь після кожного перемир’я відразу ж починалися провокації. Складається враження, що робилося все для того, аби завести людей, зіткнути їх лобами. Правди ми ніколи не дізнаємося. 
Думаю, що після розгону студентів 30 листопада стало зрозуміло, що Україна – не Росія, і нас не залякати ОМОНом. Тому гру треба було переграти.


****


Ми не герої. Ми просто виконували свій обов’язок. Так, були ситуації, коли було реально страшно. Але не було паніки. Коли починається бій, страх переходить в адреналін. З’являється азарт. Уже не тільки хочеться захищатися, але й хочеться нападати. Звісно, для кожного з нас це був шок: десь у когось, можливо, побільшало сивини – але всі ми готові їхати у гарячі точки нашої країни. Єдиний стримуючий фактор – сім’я.


Згадую слова однієї літньої жінки в Криму: «Страх властивий рабам. Я – не раб». Я хочу доказати, що ми – козацького роду і дійсно, нехай нас лякають, але ми будемо бандерівцями, войовничим народом, який відстоює свою свободу, свою землю. Такого друга, як Росія, я не хотів би мати ніколи.