Житель Дольська, що в Турійському районі, організував громаду впорядкувати територію біля озера й облаштувати там рекреаційну зону...Про це пише Волинь-Нова.

ДОТОРКНУТИСЯ ДУШЕЮ ДО ПРИРОДИ

Озеро Дольське — у центрі села. Пан Володимир (на фото) називає його маленьким Світязем, бо й хоча значно менше, але таке ж мальовниче, із чистою джерельною водою. Щоліта сюди з’їжджаються відпочивальники з усіх кінців області і, звісно, любителі риболовлі: в озері водяться чималі коропи, товстолобики, щуки, білий амур, тож без улову додому ніхто не повертається. Та й зупинитися є де. Охочих приймає Володимир Олексійович. Його гостинну агросадибу, що так і називається «У Кудриля», знає чимало волинян.

— Якби не Володя, то ми б втратили озеро, — каже колишня вчителька, а нині пенсіонерка Надія Свігун. — Його, певне, приватизував би луцький бізнесмен, який споруджує поряд, на місці колишнього сільського клубу, готель. Тоді наші люди не мали б доступу до нього. А Володя створив громадську організацію «Дольські ініціативи», написав проект і виграв грант фонду «Європейський вектор» на облаштування рекреаційної зони біля озера. Тепер маємо і пляж, і місточок для риболовлі. Щоліта він організовує різні заходи на березі, які збирають усе село. Завдяки йому воно розворушилося, об’єдналося.

— У нас багато молоді. А влітку з’їжджаються ще й з міст. Аби хлопці та дівчата не тинялися селом, не сиділи біля комп’ютерів і не нудьгували, намагаюся їх чимось зайняти. Долучити, так би мовити, до активного відпочинку, — пояснює, ніяковіючи від похвал, Володимир Олексійович. — Організовую рибальський чемпіонат, а для дітей — конкурс малюнків. І переможці, й учасники обов’язково отримують призи.

Поцікавилася, де ж громадська організація бере кошти на їх придбання. З власного досвіду знаю, що багаті неохоче розлучаються з грошима.

— Просити кошти, хай навіть не для себе, нелегко, — каже пан Володимир. — Спершу не знав, як підійти до потенційного спонсора, соромився. Але потім дав собі установку: я не прошу, а продаю ідею взамін на олівці, фарби, інші призи для учасників змагань.

СПІЛЬНА РОБОТА ЗБЛИЗИЛА ЛЮДЕЙ

Озеро — родзинка села. Воно завжди приваблювало дітей і дорослих. Влітку біля нього повно народу — і свої, і приїжджі. Тож місця для засмагання треба пошукати. Та й, ніде правди діти, не у всіх ще вистачає культури. Окремі відпочивальники могли під’їхати автівкою до самісінької води. Тож громада вирішила облаштувати пляж і заборонити ставити машини біля озера.

— Привезли два причепи піску, — розповідає Володимир Олексійович, — але за рік його не стало — розібрали люди на господарські потреби. Знову привезли 100 тонн, зробили волейбольний майданчик, містки для риболовлі, зарибили озеро. Гроші на малька збирали з односельців. Я ходив три дні по хатах. Привіз рибу, зважив, показав людям накладну, щоб переконалися, що гроші пішли не в мою кишеню, запустив. І тоді почали підходити до мене односельці із запитанням: «А хто буде сторожити?». Вони були переконані, що виловлять її відразу, як тільки трохи підросте. Мовляв, потрібно найняти сторожа. Кажу: платити комусь нема коштів. Але в мене є список, там — усе село. Кожен із вас вніс свою частку, щоб придбати мальків. Значить, повинен бути і сторожем. На тому й зійшлися. Вирішили не ловити рибу, поки не доросте до товарного вигляду. Навіть вудочкою. І ніхто не порушив цього правила.

Коли вже можна було давати добро на вилов, пан Володимир вирішив зробити так, щоб ця подія запам’яталася. Організував рибальські змагання, своєрідний дольський чемпіонат — із розвагами, конкурсами і призами для переможців. Проблема з коштами вирішилася просто: зголосився допомогти підприємець із Луцька, завзятий рибалка.

Чемпіонат вдався на славу. Музика, різноманітні змагання зробили його святом. І не лише сільським, а й міжнародним, бо ж у ньому взяв участь представник Німеччини, який гостював у селі. Йому, до речі, пощастило найбільше. Спіймав здоровенного трикілограмового коропа.
     
«СІЮ, ЖНУ, СКИРТУЮ…»

Володимир Олексійович живе із сім’єю в Луцьку, але народився у Дольську. Слюсар за фахом (працював на авіазаводі, займався підприємництвом), він вміє і столярувати, і мурувати, знає селянську роботу. Тож коли повернувся в село, щоб доглядати стареньку маму, не сидів без діла. Як каже, сіяв, жав, скиртував, а у вільний час переобладнував господарське приміщення на будиночок для прийому гостей. У нього багато друзів–рибалок, приїжджали з Луцька, Нововолинська, Ковеля, гостювали, нахвалювали кулінарні таланти господаря, місцеву природу. Тоді й, певне, зародилася у пана Володимира думка поєднати приємне з корисним — взятися за зелений туризм.

— Люди, які їдуть відпочивати у село, хочуть, щоб була не лише можливість подихати свіжим повітрям, порибалити чи переночувати, а й гаряча вода, інші міські вигоди, — каже пан Володимир. — Сауну обладнав, є і де перепочити. Правда, поки що по–бідному, бо ще не завершив облаштовувати садибу. Можу запропонувати цікаве дозвілля, сяку–таку їжу. Але ж потрібне повноцінне харчування. Тому й кажу односельцям: «Приїдуть люди. Я не можу забезпечити триразове харчування. Але якщо це можете зробити ви — то, будь ласка. Вони прийдуть до вас, поїдять — і заробите якусь копійку».

Сільський зелений туризм, вважає пан Володимир, ідеальний варіант для самозайнятості селян. Тож намагається зацікавити ним і сусідів. До речі, Володимир Олексійович сам турист зі стажем. У молодості очолював на авіазаводі туристичну секцію. Не раз ходив у гори Кавказу. Через це, певне, і звернув увагу на сільський зелений туризм. Бо хто, як не любитель мандрів, найкраще розуміє людей, що прагнуть хоча б на тиждень–другий утекти подалі від міського шуму, цивілізації, аби доторкнутися до природи душею.

До речі, співрозмовник виношує ще одну ідею.

— Хочу приймати людей на візках, — ділиться планами. — Коли робив на озері місток, а він має 30 метрів довжини, то думав саме про них. Вони зможуть заїхати на нього, порибалити, а при бажанні — й поплавати, пересівши у мій візок, по пандусу, який хочу зробити, з’їхати у воду. Візки в райлікарні виділили. Один переобладнав під туалет, інший можна буде використовувати для купання в душі та озері. На другому поверсі маю кімнату, де можна перепочити, пограти у більярд. Але людині з інвалідністю, особливо неходячій, туди не дістатися. Хочу зробити кімнату для таких відпочивальників на першому поверсі.

Окрім кімнати для відпочинку, Володимир Олексійович планує облаштувати ще й музей старожитностей — поставити ткацький верстат, жорна, інше сільськогосподарське знаряддя, аби нагадувало городянам, як колись жило українське село, чим заробляло на хліб. Уже зібрав чималу експозицію. Має пилку–драчку, якою різали бруси, коли мурували хати, інструменти для виготовлення бочок, цебриків, устаткування для ткацтва. Деякі предмети старовини принесли селяни чи, як каже, вийняв із купи дров, які готувалися різати. Але багато чого й купив в односельців. Поцікавилася в господаря, чи бачить перспективу зеленого туризму на Волині?

— У нас, може, є більші перспективи, ніж у Криму, — переконаний пан Володимир. — Ми можемо приймати людей не тільки влітку, а й в інші пори року. І їм буде чим зайнятися. Навесні — заготовляти сік, милуватися природою. Восени є гриби, взимку — полювання, катання на лижах… Я в гори не їжджу, бо маю і тут непоганий спуск, недалеко від хати. Для тих, хто тільки стає на лижі, це чудова траса. Треба тільки маленький бугель зробити, щоб витягував нагору.

Відпочивальники, вважає пан Володимир, різні. Хтось любить активний відпочинок, а комусь до вподоби пасивний. Якщо достатньо оглянути місцеві принади, подихати свіжим повітрям, то господар агросадиби запропонує одну програму відпочинку. Для молоді, яка звикла сидіти за комп’ютерними іграми, — іншу. Треба гру з комп’ютера перенести в реальність, організувати, скажімо, страйкбол. Планує облаштувати і дитячий майданчик. А якщо Кудриль щось вирішив, то обов’язково це зробить.

                                                                      Євгенія Сомова