Нагадаємо, 22 травня 2014 року 17 бійців 51 ОМБР загинули на Донеччині біля міста Волноваха з них 10 - волиняни. За ними відспівали заупокійні служби і поховали в тих краях, де вони жили.

Кожен з них вартий того, аби про них пам’ятали. Кілька історій про цих чоловіків опублікувала «Волинь-нова».

НАДЗВИЧАЙНО ДОРОЖИВ ДРУЖБОЮ

28-річний солдат Віталій Ліщук із села Зоря Володимир-Волинського району належав до тих, хто не ховається за спинами інших. А ще – надзвичайно дорожив дружбою. Його надійне плече постійно відчували побратими Олег Бойко та Вадим Троцюк, з якими пішов в армію добровольцем.

 

Зі слів сільського голови Олександра Косорука, у той страшний четвер, коли Віталій потрапив до списку безвісти зниклих, Вадим перебував за 2 – 3 кілометри від нього, на блокпосту… Шкода, що найближчі товариші не були поруч з Віталієм, коли його проводжали в останню земну дорогу родичі, знайомі і просто небайдужі земляки.

Віталій жив лише з мамою (сестри мають сім’ї і мешкають окремо), тому вся домашня чоловіча робота лягла на його юнацькі плечі. Хлопця поважали та любили в селі за врівноважений характер, готовність прийти на допомогу, особливо старшим людям. Відповідально виконував усі завдання у сільськогосподарській фірмі «Аіс – Агро». Тепло відгукувався про нього й настоятель місцевої церкви Івана Богослова отець Віталій Іванів. Хлопець був безвідмовним і безкорисливим – таких у наш час небагато.

ВОСЕНИ МАЛО БУТИ ЇХНЄ ВЕСІЛЛЯ

Микола Бондарук був працелюбним і безвідмовним. Про це кажуть його колеги з Володимир–Волинської філії ПАТ «Волиньобленерго», сусіди, знайомі. Він був надійним помічником для своєї молодшої сестри Наталії. До речі, її чоловік, Сергій, серед мобілізованих досі перебуває у «гарячій» точці на Сході. Тому можна зрозуміти розпач і тривогу рідних, які до останнього не вірили, що серед загиблих – їхній син.

 

Маму ця страшна звістка застала у Польщі, куди вона поїхала, щоб заробити сину на весілля, яке мало відбутися восени. Восени мало бути їхнє весілля. Але доля розпорядилася так, що його наречена Ірина обливалася сльозами, їдучи «чорною» дорогою до Рівного, звідки мали доставити її 23-річного Колю...

Провести Миколу в останню дорогу прийшло багато друзів.

Він мав компанійський характер, любив спорт, був одним із кращих гравців сільської футбольної команди. Але минулий вівторок став трагічним для всього села Заріччя, звідки численна похоронна процесія прямувала до Свято–Успенського собору Володимира–Волинського. Тужливо–розпачливі звуки оркестру здіймалися у голубе небо, яке приймало в свої обійми кращих синів України.

ОДИН ПРИДБАВ ОБРУЧКИ, А ІНШИЙ МРІЯВ ПРО СИНА

14 липня Володимир Зарадюк святкував би лише 23–й день народження. З десяти років він мотоблоком сам орав город, садив картоплю. Дуже любив свою бабусю і дуже горював, коли напередодні мобілізації її не стало. Тоді ніхто, а тим більше він, навіть гадки не мав, що життєва дорога так швидко обірветься.

 

Його ровесник Володимир Прокопчук був таким компанійським, що з ним ніколи не нудьгували. Про це сказав товариш загиблого Борис Куцик, додавши: «Тепер залишається тільки згадувати ті моменти, коли ми були разом. Ніколи не зможу його забути, він назавжди залишиться в моєму серці».

 

Віталія Махновця не стало у віці Ісуса Христа. Він планував створити сім’ю, як згадувала сестра. Вже й обручки купив. Вінчання мало бути у червні. Мріяв купити нові меблі у свою кімнату. Хотів привести туди наречену Наталю. Не судилося…

 

Дмитро Йовзик мав хороший музикальний слух, умів грати на трубі. У 2007 році одружився. Його рідний брат Андрій розповів, що Дмитро мріяв про сина.