20 лютого 2014 року життя 34-річного лучанина Артема Запотоцького перевернулося з ніг на голову. Молодого, дужого, готового захищати свою Батьківщину чоловіка було важко поранено на вулиці Інститутській у Києві. Куля зайшла між лопаткою і хребтом, пробила легеню і застрягла в лопатці. Бог врятував Артема від смерті, щоправда, послав йому важке випробування…Про це пише Аверс-Прес.

Уже четвертий місяць Артем Запотоцький перебуває в одній з Ізраїльських клінік, де намагається вдруге навчитися ходити. Наразі йому це не вдається, тож молодий чоловік пересувається на візку, але щиро вірить у те, що таки стане на ноги. А тим часом у Луцьку на чоловіка й тата з нетерпінням чекають дружина Тетяна і двоє маленьких дітлахів – Сашко та Іринка.

- Тетяно, чи пам’ятаєте той день, коли Ваш чоловік Артем поїхав на Майдан

– Так, це було 18-го лютого, а 20-го він уже отримав поранення. Варто сказати, що й до того Артем їздив на Майдан, допомагав Майдану і тут, у Луцьку. Ми передавали до Києва гроші, паливо, необхідні речі… Однак 18-го лютого якась сила знову зірвала Артема, і він разом із іншими хлопцями вирушив із Луцька на Майдан. Як потрапив в епіцентр тих страшних подій, я до сьогодні не знаю. З того часу ми з чоловіком не бачилися. Зараз спілкуємося з ним по скайпу, але я намагаюся не розмовляти з Артемом про той страшний день, нехай його психіка трохи відпочине.

– Як Ви відреагували на повідомлення про поранення Артема?

– Я не могла собі дозволити плакати чи якось неадекватно поводитися, бо в мене на руках залишилося двоє малих дітей, тому просто сприйняла цю новину і лише молилася, аби Артем залишився живий. Я думала собі: якщо Бог зберіг Артема, значить, він ще не все зробив. Можливо, після цього випадку у нашому житті щось зміниться, але я думаю, що на Артема це кардинально не вплине. Він упертий і наполегливий, а тому стане на ноги і далі працюватиме на благо України.

– Ось уже четвертий місяць Артем перебуває на лікуванні в Ізраїлі. Чи вже є якісь позитивні зрушення у його здоров’ї?

– Звісно, позитивні зміни є. Українські лікарі, які прооперували мого чоловіка та врятували йому життя, давали невтішний прогноз – все життя провести у ліжку. Однак після тривалої реабілітації в Ізраїлі він уже самостійно їздить на візку і може себе обслуговувати. Зараз Артем активно працює над тим, щоб відновити функції руху і нарешті стати на ноги. Тому в нас є надія на те, що Артем ходитиме, щоправда, перед ним ще довгий шлях реабілітації. Скоро він повернеться з Ізраїлю, тож зараз ми активно шукаємо реабілітаційний центр в Україні або недалеко у Європі, який спеціалізується на такого роду травмах і відповідно шукаємо можливість, аби далі лікувати Артема, адже головна запорука його успіху в тому, що йому не можна зупинятися, аби не втратити той тонус м’язів, який був напрацьований за ці 4 місяці. Наразі ми ще не знаємо, де проходитиме подальша реабілітація, тому що все залежатиме від того, які рекомендації дадуть Артемові ізраїльські фахівці та як він буде себе почувати на момент повернення в Україну.

– А загалом, як вдалося відправити Артема на лікування в Ізраїль? Чия в цьому заслуга?

– Відразу після поранення Артем потрапив у лікарню швидкої допомоги в Києві. Там він був прооперований і з 20-го лютого по 7-е березня перебував у реанімації. Я не знаю, яким чином була знайдена можливість лікування за кордоном і хто конкретно цим займався, однак мені відомо, що багато наших друзів і знайомих шукали різні шляхи, аби вивезти Артема за кордон, тому що тут не було сенсу просто лежати. На ці пошуки відгукнулась Університетська   клініка Адасса з Ізраїлю, було залучено сили волонтерів, які й допомогли туди виїхати. Більше того, крім Артема, туди відправили ще добрий десяток поранених.

– Чи під час спілкування по скайпу Артем розповідає Вам, яка атмосфера панує в Ізраїльській клініці?

– Атмосфера там дуже хороша, вона сприяє швидкому одужанню і дає мотивацію працювати над собою. Ми дуже вдячні волонтерам, які допомагають пораненим і лікарям, підтримують фінансово, морально, намагаються  урізноманітнити харчування, просто відвідують, при необхідності забезпечують додаткові процедури зрештою, всього не перелічити. Це переважно ізраїльські волонтери, які активно вболівають за Україну, Майдан і тих людей, які там постраждали. Час від часу туди навідуються й українські волонтери. Одним словом, не дають занепасти духом.

– А хтось зі знайомих чи рідних перебуває з Артемом в ізраїльській клініці?

– Так, із ним увесь цей час перебуває рідний брат. Ми вирішили, що так буде найкраще, адже я із двома маленькими дітьми навряд чи зможу чимось допомогти чоловікові.

– У Артема було важке поранення. Скільки операцій йому довелося перенести?

– Йому зробили дві операції у Києві. В Ізраїлі проходила лише реабілітація. Наші лікарі зробили для Артема все, що могли, і прогнозували, що в майбутньому він зможе тільки лежати. На щастя, в Ізраїлі інший підхід до медицини. Ізраїль – це країна, де дуже часто відбувались збройні протистояння, тож там лікарі вже мають необхідний досвід. Наші ж спеціалісти не звикли стикатися із такими травмами. Завдяки ізраїльському рівневі медицини хлопці, які прибули разом із Артемом і також мали все своє життя провести у ліжку, нині вже звелися на ноги. Тому маємо надію, що й Артем успішно пройде реабілітацію та почне ходити.

– Чи підтримували Ви ідею Артема їхати на Майдан, адже було очевидно, що це небезпечно?

– У випадку з Артемом не можна було підтримувати чи не підтримувати якісь ідеї. Якщо Артем приймає для себе рішення, то його ніщо вже не зупинить. Потрібно було бачити, як запалили мого чоловіка ті події. На той момент не було сили, яка б зупинила його. Довелося просто прийняти це рішення. А щодо небезпеки, то вона чекає на людину скрізь. Навіть дорогу переходити буває небезпечно. Напередодні свого від’їзду Артем сказав, що якщо не буде на Майдані, то потім не зможе дивитися в очі своїм дітям через те, що міг щось зробити, але не зробив. Власне заради своїх дітей він туди й поїхав.

– У Вас на руках двоє маленьких діток. Як вдається виживати без годувальника? Можливо, допомагає держава?

– Держава поки що не надає допомоги. Наразі порушено кримінальну справу за фактом страшних подій 20-го лютого, тож поки що триває слідство та оформляються документи для підтвердження статусу потерпілих. Але пропасти на дають лучани і люди доброї волі, які допомагали і допомагають збирати необхідні кошти на лікування Артема. Крім того, як за Артемом, так і за його братом, зберігаються робочі місця і заробітна плата, яку нам щомісячно передають. Тож нас не покинули, нам важче морально, аніж фінансово, тому що ростуть діти, вони сумують і хочуть бачити тата. Старшенький Сашко розуміє, що тато поранений, не може ходити і приїде на візку, а меншенька Іринка цього поки що не усвідомлює, бо коли Артем їхав на Майдан, їй було лише 9 місяців. Але коли я розмовляю з чоловіком по скайпу, донька показує на екран монітора, бо впізнає татка. 

– Хто фінансово допоміг Артемові з лікуванням за кордоном і скільки ще коштів необхідно для його повної реабілітації?

– На момент, коли Артем вирушав до Ізраїлю, потрібно було зібрати 150 тисяч доларів. Перших 100 тисяч було надано Фондом громади Приірпіння. Ще частину оплатив уряд Ізраїлю. Наразі не відомо, скільки коштуватиме подальша реабілітація. В Україні місяць реабілітації коштує приблизно 60 тисяч гривень, але скільки часу це триватиме у випадку з Артемом, ми не знаємо. Все залежатиме від рекомендацій лікарів. Тому знову розраховуємо на милосердя небайдужих людей.

– А як, власне, налаштований сам Артем? Чи не занепадає духом?

– Артем завжди був оптимістом. Зараз він також не впадає у відчай, не опускає руки, бореться і хоче ходити. Він – морально і фізично дуже сильна людина. Артем – спортсмен і не звик здаватися, він не вміє сидіти на місці, йому необхідно рухатися. Раніше мій чоловік займався боксом і навіть є кандидатом у майстри спорту з боксу. Він постійно щось робив, сам збудував будинок. Ми жили, як усі нормальні люди, а Майдан увірвався в життя українців несподівано, кардинально перевернувши свідомість кожного. Можливо, не кожного це зачепило так, як нас, але я впевнена, що кожен відчув якийсь щем у душі.

– На жаль, Майдан не поставив крапку в непростій ситуації в Україні, і сьогодні ми стаємо свідками ще більш страшних і трагічних подій. Чи не шкодує Артем, що приніс таку важку особисту жертву?

– Ні, він не з тих людей, які спершу щось роблять, а потім шкодують. Для нього Майдан – це майбутнє його країни, а тому він каже, що якщо все так складається, то такою є ціна свободи.

– Що думає Артем із приводу нинішньої ситуації в Україні?

– Про ці події я намагаюся зараз не говорити з Артемом. Але знаю, що він слідкує за всім, що відбувається в державі. Йому болить, що під Волновахою загинули люди. Артем мріє про те, щоб наша країна зберегла єдність, за яку вони боролися на Майдані.

– Відомо, що Артем, незважаючи на фізичні обмеження, веде активний спосіб життя в Ізраїлі. Він брав участь у виборах Президента та подолав шлях до Храму Гробу Господнього. То була його ініціатива?

– Не знаю, чия була ініціатива, однак гріх бути в Єрусалимі і не побувати у святих місцях. Знаю, що Артем дуже хотів туди потрапити. Наразі йому це вдалося, він на візку подолав шлях до Стіни плачу та відвідав Храм Гробу Господнього. В цьому йому допомогли волонтери. Сподіваюся, що свята земля зцілить мого чоловіка.

– Коли орієнтовно Ви чекаєте повернення Артема додому?

– Думаю, Артем повернеться до Луцька наприкінці червня – на початку липня. Зараз ми працюємо над тим, щоб переоблаштувати наш будинок, адже Артем повернеться на візку, і потрібно, аби він міг максимально комфортно почувати себе у рідних стінах.

–       Попри те, що Ваша родина нині потребує допомоги небайдужих, Ви самі долучаєтеся до хорошої справи і допомагаєте родинам, які втікають до нас зі Сходу України. Як усе це встигаєте?

 

– Не можу сказати, що моя допомога цим сім’ям є значною. Наразі я зустрілася лише з однією родиною із Маріуполя. У них – діти, схожі з моїми за віком, тому я допомогла їм фінансами і памперсами. А ще хочу разом із подругами зібрати трохи дитячих речей для цих сімей. Не вважаю, що роблю якусь велику справу, адже я вдома, на Батьківщині, й не змушена покидати рідні місця, а є люди, яким у цьому плані значно важче.