Чому в Іваничах сільгоспвиробникам не створюють прийнятних умов для торгівлі?
     
Їхав потягом із Червонограда Львівської області до Іваничів. Звернув увагу на дивну картину: багато волинян везли з міста гірників чималі торби з борошном. Як з’ясувалося, на Львівщині цей продукт першої необхідності значно дешевший, ніж у нас. Отож, метиковані земляки, спродавши на тамтешньому ринку овочі, фрукти, молоко, сметану, птицю, яйця, поверталися додому з клунками борошна. Пише кореспондент газети Волинь-нова В’ячеслав Стрий.
До речі, на іваничівському ринку продукти, привезені з гуртівень, часто найдорожчі в області, бо конкуренція тут невелика, а підприємці іноді вдаються до цінових змов. Здавалося, щоб уникнути подібних перекосів, місцева влада зробила добру справу, організувавши в райцентрі ярмарки сільськогосподарської продукції. На них можна придбати м’ясо, ковбаси, свіжу рибу, олію тощо. Для прибужан, які десятки літ не мали в селищі ринку, це була хороша новина. Але, схоже, добре починання чиновники забули довести до логічного кінця.
Спершу ярмарки відбувалися біля колишнього універмагу. Місце вигідне для покупців, але не зовсім привабливе для продавців, яким незручно заїжджати на майданчик. Тому деякі автомобілі змушені паркуватися біля бордюрів. А спекотного літа асфальт розігрівається так, що товаровиробники зі своїм крамом змушені шукати порятунку в тіні дерев біля пам’ятника Тарасові Шевченку. За такої ситуації не позаздриш продавцям м'яса, сиру чи масла.
     Торік ярмарки перенесли на автостоянку біля райуправління агропромислового розвитку. Але ситуація знову повторилася. То невже в райцентрі не можна знайти місця, де людям було би зручно торгувати? Зрозуміло, що найближчим часом Іваничі навряд чи матимуть критий ринок. Адже недобудовану коробку цієї споруди, в яку вгепали 300 тисяч гривень, давно продали. Отож, очевидно для зручності і продавців, і покупців було б доречно змайструвати на місці ярмаркування бодай торгові ряди з піддашшям. Тим паче на теренах району є лісництво і декілька будівельних організацій. Хай би сюди приходили й ті селяни, які реалізують птицю, овочі, фрукти, квіти, розсаду городніх культур, щепи фруктових дерев. А то вони туляться в базарні дні біля приватного ринку, звідки їх навіть пробували проганяти.
Звичайно, заборонити вуличну торгівлю простіше, ніж спрямувати в потрібне русло. Та й, певно, не від доброго життя селяни відривають від своєї сім’ї для продажу ту ж курку чи гуску, десяток яєць. Адже в колись економічно міцному Іваничівському районі ціни на товари нині одні з найвищих на Волині, хоча середньомісячна зарплата торік становила лише 1983 гривні, що на 356 гривень менше, ніж по області, не кажучи вже про середньоукраїнський показник.
На приватний ринок селяни йти не хочуть. Там ще не продав продукцію, а за місце плати. Виходить, для того підприємця, який торгує борошном за спекулятивними цінами — зелена вулиця, а для місцевого виробника — одні клопоти. Тому й везуть селяни свою продукцію на Львівщину в переповнених вагонах або домовляються з покупцями на місці. Доставляють молокопродукти замовникам просто додому. На місцевому ринку і ярмарках місця їм, на жаль, не знайшлося. Хоча у Києві, щоб заохотити сільгоспвиробників до участі в ярмарках у кожному районі визначили для цього окреме місце, встановили ятки. І жодних тобі за це зборів.