Біда, як відомо, не ходить одна. Майдан привів за руку війну. І покотилися по Україні, містами і селами, валки з біженцями, яких ніхто і біженцями не визнає, бо кочують у межах однієї країни. І настав час перевірки на гнилість чи вошивість, кому, як більше подобається. В Інтернеті розповсюджуються матеріали про псевдобіженців, про тих, хто підтримував так звані «ЛНР» і «ДНР», а тепер приїхав до Львова права качати. Градус неприязні і ксенофобії підвищується, перевіряючи на міцність людське милосердя і твердість духу, - пише канал 112 Україна.

До нас, до Луцька, першими приїхали кримчани. Ще в квітні різні люди організовувалися в групи, щоб допомагати, координувати цю допомогу і, зрештою, дати людям прихисток і якусь видимість нормального життя на новому місці. Бо ж це навіть не переїзд. Втеча.

Квартири, будинки, кімнати і ліжко-місця реєстрували в інтернеті у спеціальних формах. Кожен, хто міг, бажав, включався. А хто не міг, зносив банки-склянки-ковдри-теплі речі-іграшки малечі. Безкінечна гонитва на виживання. Зареєструвалася і я, бо маю тимчасово порожню маленьку квартирку, тим часом сама з родиною живу у селі поблизу Луцька. Бо хто, якщо не ми? Нас таких багато, але і цей ресурс обмежений. Хтось брав до себе у помешкання, утискаючи потреби власної сім'ї, трохи розміщують готелі та гуртожитки. З миру по нитці.

«Мої» кримчани, що оселилися у вільних кімнатах моєї оселі, виявилися не лише скромними і дуже приємними втікачами від безладу, а де й затятими націоналістами. «Как можно было голосовать за Порошенко? Голосовать надо только за Яроша!» - віщає глава маленького сімейства. Ступор. Несподівано, одначе. А його дружина, чемна росіянка, що якраз міняє громадянство, з ним погоджується. І ходить на курси української мови, організовані нашим філфаком СНУ.

Дуже швидко сусіди прийшли на допомогу. Різноманітні закрутки, соління, сало – на перший час їх забезпечили їжею, мами швиденько скинулися іграшками та взуттям. Без проблем взяли в садочок, хоча в Луцьку це зараз ціла проблема. Їх безкоштовно обслуговують в лікарнях. Одним словом, ідуть на зустріч. Та й важко не йти на зустріч таким щирим і ввічливим (без сарказму) людям.

«Когда всё началось, - каже чоловік. – Майдан, то есть, я на работе деньги начал собирать. На нужды. Но никто не сдавал». Знизує плечима: «А смотрел всё по телевизору, поехать не всегда была возможность, говорил жене, что вот, вот там и мои пара коктейлей полетели…»

Каже, що думав, от воно, життя, нарешті заживемо, державу почнемо відбудовувати, робота з'явиться хороша. Аж ні. До Криму увійшли "зелені чоловічки". І тепер навіть повернутися хоча б за речами дитини немає жодної змоги, бо він тепер – «разжигатєль» і ворог народу. Повернешся – кримінальна справа чекає тебе. А там, дома, лишилася матір. Як її вивезти тепер з Криму – ніхто не знає.

Ця ідилічна картина взаємодопомоги і взаєморозуміння трохи поблякла перед новою хвилею біженців. Уже з Луганщини та Донеччини. Ці теж тікають голі-босі. Потреба є іноді навіть у трусах, шкарпетках, гумових чоботах і елементарних миючих засобах. Знову всім миром. Знову організовували спільні акції, «гаражні розпродажі», коли милосердні люди несуть своє, з хати - постіль, посуд, одяг, іграшки. І знову волонтери, гроші, незрозуміло, куди розселяти нових утікачів, бо ж і попередніх уже розселяли з проблемами. Але і цих місто «проковтнуло». Розселили, нагодували, забезпечили найнеобхіднішим, почалися будні.

Але ужитися з гоноровими мешканцями Донбасу, на відміну від кримчаків, куди важче. І вимоги у них вищі, і пристосуватися їм складніше (багато з них таємно чи й відкрито підтримували сепаратистів), переважно чоловіків нема, мами з дітками. І тут уже у волонтерів здають нерви. Хтось розказує про хамство, хтось про завищені вимоги (як я), когось не задовольняє примхливість нових гостей. Інтернет, друковані ЗМІ підливають масла у вогонь, створюючи таку собі лінію напруженості, розділяючи людей однієї країни, щодо якої чиниться агресія, на східняків і западенців, на постраждалих і… не дуже й то постраждалих.

Але насправді, якщо чесно, люди не зобов'язані нам подобатися. Як і ми їм, зрештою. Просто є ті, хто потребує допомоги. І ті, кого усі божі та людські закони, сподвигають на ту допомогу. Нехай це важко, іноді лінь, а іноді ті сто-двісті-триста гривень з задоволенням потратилися б на іграшку дитині чи посиділки в кафе, або навіть на щось вкрай необхідне. Коли хтось каже: «Та вони ж сепаратисти!», я відповідаю – «Вони ж нічого не зробили, щоб їм зашкодити!»

Сепаратисти чи ні, але ці люди приїхали сюди. На Захід, на Волинь. Вони шукали прихистку у нас. Добрі чи погані, але вони зробили крок нам на зустріч, не втекли до Росії. Люди можуть спокутувати вину набагато гіршу, ніж довіра телевізору. Люди мають право на помилку і на те, щоб її виправити. Попереду у нас довгий шлях. Безмежно довгий. І нам прийдеться зшивати до купи дуже багато дірок. Наше життя вимагає тотального ремонту. Бо, якщо чесно, то й ми тут, знаємо про наших гостей звідти, не набагато більше, ніж вони про нас, і, переважно, знання ці однобокі. З одного боку «спасібо жителям Донбаса», а з другого – все той же телевізор, тільки інші канали.

Тому хто собі як хоче, а у мене ще є кілька банок маринованих помідорів і яблучного варення… А ще є руки для допомоги, голова для роботи і серце для роботи. Хочеться з усім цим впоратися. Єднаймося.

                                                                                Юлія Смаль