Минулого четверга у селі Граддя Маневицького району похоронили Володимира Гринюка, який був смертельно поранений на Донеччині. Пише газета Волинь-нова. 
     
     МАВ ЗОЛОТІ РУКИ, ТА СВОГО ГНІЗДЕЧКА ТАК І НЕ ЗВИВ
Кажуть, про покійного або хороше говорять, або мовчать. Ніхто з тих, кого я розпитувала про Володимира, не мовчав. І в їхніх словах вловлювала насамперед велику повагу до цього 24-річного юнака. А ще — пекучий біль втрати…
— Спокійний, розумний. Він був дуже доброю, працьовитою людиною. Я з ним вчилася у Градді в дев'ятирічці, — згадує Марія Бородій.
Потім була середня школа у Яблуньці. Разом із Юрієм Матвійчуком, Віталієм Шоломом, Сергієм Похилою, Марією Старко закінчував її Володимир. Ніхто з ровесників і гадки не мав, що ось так рано хоронитимуть однокласника й розповідатимуть про нього лише в минулому часі.
Вступивши до Маневицького професійного ліцею, хлопець здобув спеціальність столяра. Коли настала пора служити в армії, охоче пішов. Та ще й у десантні війська, куди потрапляють відважні та сильні. Кажуть, параметрам десантника Володя не дуже відповідав, але ж так мріяв про голубий берет, що зумів упросити військовиків. Служив у Львові. В армії змужнів, підріс.
Повернувся додому, в рідне село, яке дуже любив, зайнявся своєю справою — столярні верстати купив, щоб майструвати. У нього були золоті руки. Хай за що брався, завжди доводив до кінця. Старався зробити не як-небудь, а якнайкраще. І на техніці розумівся. Трактора купив, плужки. Мав намір перш стати на ноги, може, навіть хату побудувати, а тоді одружуватись. Останнім часом жив у сестри рідної бабусі по материній лінії. Вже й ремонт зробив. Одне слово, починав вити своє гніздечко.
9 квітня Володю мобілізували. Спочатку був у Володимирі-Волинському, потім — на Рівненському полігоні, а згодом — у Донецькій області.
І ось такого сина хоронила мати Ганна Дмитрівна. Ясно, що ми не могли з нею поспілкуватися в цей печальний день. Убитій горем жінці — не до інтерв'ю. А вже від односельчанок я дізналася, що Ганна Дмитрівна, по суті, самотужки піднімала четверо дітей — дві дочки і два сини. Чоловіка похоронила, коли вони ще дрібненькі були.
Усі свої справи відклали люди і прийшли, щоб попрощатися з Володею. І не лише з Граддя, а й із сусідніх сіл — Довжиці, Куклів. Навіть із Маневичів, де якийсь час хлопець працював у столярній майстерні «Берізка». Одна з недалеких сусідок Гринюків Леся Нестерук розповіла, що приїхав на похорон отець Віталій.
— Це найперший граддівський батюшка, — говорила жінка. — Нині, здається, на Київщині править. Володя ще малим прислужував йому, тож родина й досі підтримує зв'язки.
А ще від пані Лесі я дізналась, що їй телефонували матері з сусідніх сіл, сини яких служать на Сході України. Просили, щоб дала знати їм, коли хоронитимуть Володю. Бо хоч і не були з ним особисто знайомі, все ж хотіли провести в останню путь.
     
     «БОЙОВИКИ І З МЕРТВИМИ ВОЮЮТЬ»
1 липня Володимир Гринюк зазнав вогнепального поранення в голову, внаслідок чого помер. А лише 10-го його привезли в домовині додому. Як кажуть, пролив світло на те, чому так довго рідні не могли забрати тіло покійного, майор — представник 51-ї окремої механізованої бригади. Він розповів про обставини загибелі солдата:
— Під Мар’їнкою о 18.40 сталася біда. Ми викликали «швидку допомогу». Лікар запропонувала везти пораненого до Красногорської центральної районної лікарні, бо до нашого госпіталю 40 кілометрів, мовляв, не доїде. До того ж у Красногорську, що за 24 кілометри від блокпоста, є нейрохірурги, які можуть надати допомогу. За хвилини, секунди треба було приймати рішення. Погодилися везти до району. Вже з дороги лікар телефонувала тричі, бо тричі серце солдата зупинялося і здавалося, що вже кінець. І з лікарні подзвонила, сказала, що Володя в реанімації, що його рятують.
     На жаль, не врятували. А далі, судячи зі слів майора, почався жах.
— Довкола лікарні у Красногорську, — розповідає він, — сепаратистів не було, тому й відправили туди Володимира. Але ж частина місцевого населення підтримує сепаратистів, як ми кажемо — республіканців, і вороже настроєна до офіційної влади України. Видно, хтось зателефонував «кому треба». Спочатку нам сказали, щоб підготували документи, аби забрати покійного. Паталогоанатом обіцяв, що тіло буде в лікарні — ніхто його не зачепить. А потім, як виявилося, приїхали на бронетранспортері автоматники з «швидкою допомогою» і забрали його. Почались телефонні перемовини про обмін: «Ви нам наші тіла, ми вам — ваше». Особисто мені дзвонили на мобілку, есемески приходили з погрозами за підписами «воїни ДНР». Називали місця, де маємо знайти тіла на обмін. Одне слово, жорстоко поводились. Вони, як я пересвідчився, воюють і з мертвими солдатами. Але ми домовились із людьми, що живуть у Донецьку, і вони врешті–решт привезли загиблого Володимира на блокпост, де його вже кілька днів чекали рідні. Це було 9 липня.
Майор, котрому доводиться приходити в сім'ї, які втратили синів, чоловіків, із непростою місією, сказав:
Володимир Гринюк був добросовісний солдат, чуйна людина. Прикро, що пішов із життя такий молодий.
     
     «З ДОНЕЦЬКА ВОЛОДЮ ВИВОЗИЛИ В «ДЕЕНЕРІВСЬКІЙ» ДОМОВИНІ»
На похороні була й голова Маневицької районної держадміністрації Людмила Кирда. Від неї я детальніше дізналась, як вдалося забрати тіло загиблого. З її слів, військовий прокурор Донецька посприяв цьому. Він купив «деенерівську» домовину, щоб без проблем вивезти з міста. А вже на блокпосту тіло покійного рідні переклали до іншої, в якій і похоронили. Мені стали зрозумілі слова дядька Володі, який їздив на Донеччину, щоб забрати племінника:
— Я стільки пережив за ці дні, що мені вистачить до кінця життя. Тільки молитвами Божими вдалося все вирішити.
До речі, голова Маневицької райдержадміністрації Людмила Кирда і голова райради Людмила Веремчук, яка теж була на похороні, 9 червня разом із делегацією представників виконавчої та самоврядної влади району побували на Донеччині, відвідали земляків, які служать на Сході. Їх там більш як сотня.
— Мати Володі дуже просила, щоб передачу від неї вручили синові. Ми виконали її прохання, — каже Людмила Кирда. — Володя — один із тих 400 солдатів 51-ї окремої механізованої бригади, які після трагічних подій під Волновахою, коли загинуло дев'ять волинян, відмовилися покидати зону антитерористичної операції.
Відспівали Володимира Гринюка у храмі Трьох Святителів села Граддя. Чин похорону звершив благочинний Колківської округи протоієрей Петро Бугайчук разом із кліриками Колківського благочиння. У жалобній промові отець Петро говорив про важливість молитви за новопреставленого, про те, що треба підтримати у важку годину родину, яка втратила сина, брата.
Домовину загиблого несли на руках військові. Заступник комісара облвійськкомату Володимир Дриженков у прощальному слові сказав:
 — Прости нас, Володю, що не вберегли тебе, простіть, рідні. Ти був героєм.
…Цілий день ішов дощ. Плакала природа за покійним, що так рано пішов із життя. Плакали ті, хто проводжав його в останню путь. І навіть чоловіки не соромилися сліз. Коли велелюдна похоронна процесія була вже на кладовищі, трохи розпогодилося. Після щедрого дощу пахло сосною і грибами. Десь тут, у довколишніх лісах, були грибні місця Володі. Вони його вже ніколи не дочекаються.
 Покидаючи кладовище, люди куштували коровай. На жаль, не весільний.