Володимирський волонтер Роман Мартинюк повернувся з 10-ї поїздки на лінію фронту. Ось що написав волонтер про поїздку в соцмережі:

«Пропоную вашій увазі звіт про крайній рейс Волинь — Донбас. Песимістичний. За рахунком це вже наш 10-й тур Україною. Дороги знайомі до болю, вже набридли. Особливо ділянка Павлоград — Слов'янка...

У Дачному пустка. Кажуть — покинуті всіма. Байдуже, що в тилу. Кожен свідомий каже — вже б краще на фронт. Тут залишили основну базу матеріального забезпечення, яка ні хріна не має. Бездоганно "забезпечують" лише боєприпасами: 80-100 тонн за день. Переважно 152 мм та реактивні для "градів"», - пише Мартинюк.

«Війна йде ВИКЛЮЧНО на українській землі, тож важко навіть приблизно уявити, скільки землі та майна калічать ті снаряди. Хлопці кажуть: якби один снаряд вбивав бодай одного терориста, війна б уже скінчилася давно...

Вантажать ящики переважно вручну. До 100 кг ящик. І так цілий день, і так тепер щодня… Вантажать у цивільні фури, які також ламаються! Додумалися вже телефонувати власникам — просити допомоги в ремонті, ті ж бо зацікавлені. МАНИ, ДАФИ та інші машини мають таку номенклатуру запчастин, а ще вони стільки коштують…

А ще ці машини, хоч застрілься, НЕ МОЖУТЬ ПІДВЕЗТИ боєприпаси в поле, навіть якщо надворі сухо. Земля настільки жирна, що навіть після дрібного дощу стає немов суцільний ВАЗЕЛІН. Людина на ногах встояти не може, КРАЗ трьохмостовий буксує порожній, а фура, 20 тонн, напівпричеп і в полі», - ділиться волонтер.

«Про логістику я вже мовчу! Команди генерала потрібно виконувати по мірі їхнього надходження. Хоч спочатку він кричав завантажити боєприпаси для точки А, а потім для точки Б! Машина так і їде — точка А, потім Б. Це для нього фігня, що для забезпечення точки А треба вивалити в поле боєприпаси для точки Б, а потім завантажити їх назад. А хлопцям відриваються руки...

Рембат — гучна назва. Сюди постягували всі недобиті бетеери, танки. Хлопці повивалювали на землю двигуни і… чекають. Для солдата служба йде. А скільки ти зробиш моторів рожковим ключем?

Не хочеться навіть перераховувати, скільки покаліченої техніки притягнули на РУТЦ, у Володимир у бригаду, в Оржів і ще там де… Після війни по техніці навіть кількість не зійдеться, і з когось наші військові прокурори почнуть це враховувати із зарплати. А скільки техніки з національного господарства перетвориться на брухт через генеральську недбалість — і заплатимо ми, з наших податків… Я вже мовчу про техніку, яка ледве своїм ходом припхалась в бригаду під час мобілізації. 10-20% такої техніки ВЗАГАЛІ НЕ ВИЇХАЛО за територію бригади. А військкомати ще будуть цвиркати, як файно вони провели мобілізацію.

У Дачному спокійно. Зовні. Давати залпи за загиблими тимчасово припинили… Основних буйних вивезли на фронт.
Другий пункт — Антонівка — завжди раніше зустрічав нас радісно. Але останні два рейси — по-іншому. По-воєнному. На стрьомі. Хлопці йшли забирати від нас передачі і краєм ока та вуха озирались навкруги. Це важко помітити цивільному», - розповідає волонтер.


Нововолинський волонтер Валерій Курстак давно почувається тут своїм

«У нас дорогою не стріляли. Це плюс. По них останнім часом постійно — це мінус. Тепер і їм доводиться активно відстрілюватись, перемелюють Мар'їнку та Піски… Кажуть, там буде пустеля… А що потім? Так за місяць можна "переорати" весь Донецьк аж до Горлівки… А ЗМІ верещать: головнокомандувач заборонив українській армії використовувати "Гради" та артилерію! Ага, точно, думають місцеві, щовечора вислуховуючи залпи...

Третя точка — табір "біля Оленівки". Сюди прибули наші з Маріуполя та деякі інші підрозділи. Лише кілька днів там було спокійно. Але… до Донецька лише 15 км — зона ураження "Градом". Після кількох ночей невдалих обстрілів (по наших не попадали) комусь прийшла твереза думка відтягнути частину подалі. Але цього разу ворог почав діставати їх і там. Щоночі обстріли. Поки мимо… Що буде, якщо попадуть, не хочу навіть писати. Під час обстрілу — всі під землю: у льохи, схрони. Артилерія відкриває пальбу у відповідь. Так минає ніч.

А вдень — сепаратисти на файних тачках, мов мухи, осідають всі навколишні бари, бухають, жеруть шашлики і тицяють пальцями у наших солдатів… ті ж бо у беззбройних стріляти не можуть. Злоба росте. Розвідка доповідає — "гради" стоять на території дитячого садочка, дітей немає, дайте дозвіл знищити… Генерал сказав: НЕ МОЖНА! І так щодня! Коли увірветься терпець — я не знаю», - ділиться наболілим волинянин.

«Групу підтримки від 51-ї ОМБР відрядили в Амвросіївку, до 72-ї, яку розстріляли. Це майже близько — якась сотня км, та по ворожій території на бетеері або "Уралі" можна не доїхати. Переміщаються цивільними машинами, так безпечніше. Казали люди — особисто бачили КАМАЗ ТРУПІВ, який поїхав на Білу Церкву… Робіть висновки.

А тепер ще й 40 осіб у полоні… Моліться, аби вони коли-небудь повернулися додому живі. Про ганьбу не думайте, уявіть себе на їхньому місці. Загинути легко, вижити і перемогти — значно важче. І не можуть бути всі зрадниками. Зберіться разом 40 чоловік — поговоріть і зрозумійте це… знайдіть причину і раціональне пояснення, не вірте зомбоящику, навіть українському.

І останній штрих — дорога додому. Вони дивляться на нас як на ангелів, які можуть витягнути їх із цього пекла — хоч на 10 діб туди, де не стріляють. Вони згідні їхати будь-як: стоячи, сидячи, лежачи, — аби пошвидше додому. Беремо майже всіх, прикро комусь відмовляти, але доводилося. Переважно волиняни, Луцьк, Володимир, рідше із Рівненської області, Львівської. Автобусом звідти командири їх не випускають, тільки з волонтерами. Пора вже відкрити рейс Володимир — Донецьк, регулярний. Хлопці платити готові за дорогу», - додає активіст.

«Дехто з військових їздив додому вперше, декого, як от кума Деркача, не відпускали ще жодного разу. В останніх рейсах додому ми привозили дівчат, жінок — кадрових військових. У дорозі вони напрочуд невибагливі, охайні, загорілі, з мінімальним манікюром і без макіяжу. Скажу відверто: так вони виглядають просто фантастично! Чотири місяці у наметі, в полі… На черговому пітстопі на автозаправці признаються: тепла вода і яскраве світло ввечері — для них дивина… Вони вже почали забувати, що так буває.

Та найсильніший момент настає наприкінці поїздки. Коли до нашого бусика прибігають дрібні дітки і радісно щебечуть: "Мама приїхала!" — мені хочеться ревіти. Я теж живу в родині… У мене є діти, які мене бачать не щодня. Але 4 місяці без мами вдома — це надзвичайно… І прикро те, що змінити цього ми не в силах. Мама-солдат, воює добровільно, і вже навіть не за зарплату, а за діток, яким треба рости...

Тут написано багато з того, що військові під час дзвінків додому скупо називають "все нормально". Тобто якщо їх іще не накрили "Градом", то все ще нормально. Пробачте ті, чиї секрети я відкрив, але люди повинні знати правду. Сам після подорожі ТУДИ на запитання, як там наші, відповідаю: все нормально. Ці два слова так багато значать. І навіть у цьому довгому дописі я й близько не розкрив їх суті.

Війна триває, все нормально...», - наостанок додає Роман Мартинюк.


Час уже збирати каміння...