У понеділок, 28 липня, журналістам Волинського інформаційного порталу вдалося зустрітися з військовими першого батальйону територіальної оборони. Чоловіки запевняють: готові воювати й хочуть, аби якомога швидше настав мир.

Тривалий час довелося добиратися з Луцька на північ України, де зараз базується батальйон територіальної оборони. Одразу приємно вразили прапори на наметах, адже були не лише національні, а й наші, волинські. Саме з цього краю там зараз служать чоловіки. Щоправда, на місці дислокації, куди прибули ми, вони лише другий день, але обжились, як вдома. Обкопані намети, організована польова кухня, спальні місці, вмивальники, душові кабіни.

«Таке враження, що вони до зимівлі тут готуються», - жартує командир першого батальйону територіальної оборони Сергій Козак. Він пояснив, що всі прекрасно розуміють – це такий собі «перевалочний пункт». Бійці побудуть тут декілька тижнів, потренуються й поїдуть далі. Не виключено, що й на Схід.

Цього слова, як і АТО, вони не бояться. «Нас вчили воювати. Ми повинні захистити свою землю від тої нечисті», - заявляють вони й висловлюють неабияке бажання поїхати саме в зону бойових дій. Сміються, що чим більше їх буде, тим швидше усе закінчиться й настане мир.

«У нас тут 70% добровольців і лише 30%, яких примусово мобілізували», - з гордістю заявляє командир. Він розповів про те, що в підпорядкуванні має чоловіка-підприємця, який не просто захотів повернутись до армійських лав, а приїхав сюди власним транспортом, який був загружений продуктами харчування. Зараз авто теж використовують у разі потреби.

Молоді хлопці, які раніше пройшли строкову службу, зауважують, що за ці місяці вони мали добрий вишкіл. Дехто вже тричі міняв місце дислокації. Кажуть, що переходи – не складні, просто рідні переживають, коли не знають, де вони перебувають, а казати – не можна.

«Наш комбат тата нам замінив. І всі офіцери дуже професійні. Ми за них горою. Нічого не страшно», - говорять бійці, хоча керівництва в цей час поряд і немає.

На запитання, що їм бракує, спочатку жартують, що дівчат. «Та ні, тут хороші є», - авторитетно заявляє один із них, якого вже «відпускали» в місто. Насправді ж запевняють, що їжі та одягу – вдосталь. Складніше зі зброєю та спеціальними приладами.

Вчора їм привезли 80 бронежилетів, 50 закуплені за кошти Луцької міської ради, а 30 за рахунок партії «Солідарність». Хлопці щиро подякували за допомогу. Хоча декому з них таке спорядження вже подарували друзі або ж рідні.

Всі як один мріють про кевларові каски. «Нам видали каски. Али ними все, що нормально можна робити, – це уху варити. То з таким успіхом могли три на роту дати. В них ще в 45-у році воювали», - бідкаються чоловіки. Вони докладно пояснюють, що в «казенних» касках неможливо бігти, адже вони спадають на очі та ніс. Для снайпера – це взагалі протипоказано, бо один порух головою - і його оптика розбивається від зіткнення з каскою.

З гордістю приносять омріяну кевларову каску. Їх тут усього декілька. Вона міцно сидить на голові, має тримачі, які легко розстібаються в разі потреби. До того ж, на відміну від тих, що видали, захищає від куль та осколків.

Атмосфера в бригаді – дружня та оптимістична. Хлопці наголошують, що їх дуже добре підготували, адже постійно приїздять різні спеціалісти та професіонали, відбуваються навчання.

Проте крім касок, просять у разі можливості допомогти придбати тепловізори та оптику для зброї. Також вони передали вітання краянам та пообіцяли, що повернуться додому, але лише після перемоги.