Всіляка війна рано чи пізно закінчується – навіть столітня. І кривава російська спецоперація на сході нашої держави не стане винятком. Головне питання – це такі умови миру, які б не провокували нового конфлікту. Про це пише Еспресо.

Одним зі сценаріїв вирішення конфлікту можна назвати дещо міфічний „план Меркель”, озвучений британськими ЗМІ. Цей план, якщо хто забув, передбачає фактичне визнання Україною анексії Криму та відмову від євроатлантичної перспективи в обмін на припинення постачання зброєю і людьми „ЛНРу з ДНРом”. Щоправда визнання анексії може бути подано у вигляді визнання Криму тимчасової підмандатною територією Росії, припустимо, на 10 чи 20 років. А потім буде проведено референдум щодо долі Криму. Щоправда для України це виглядатиме як щось на кшталт оголошення на прибазарному стовпі: „Прошу вважати вкрадений у мене гаманець зданим в концесію, припинення якої буде розглянуто через 20 років в разі неналежної витрати коштів”. Проблема подібного плану в тому, що він не тільки міфічний, але й цілком ілюзорний. Запропоноване врегулювання не становить реального інтересу для Росії. По-перше, Путін вже й так отримав Крим. Без санкцій, війни чи міжнародної ізоляції. І цілком зрозуміло, що Крим лишатиметься в складі Росії, поки вона буде здатною його втримати. Нездатність втримати може настати в результаті економічного колапсу, кончини маленького вождя – з наступною міжусобицею потенційних спадкоємців, чи якихось інших, зовсім вже тектонічних геополітичних зрушень. Воля ЄС чи США, не підкріплена нічим, крім бажання притишити ситуацію, в список подібних причин явно не входить, тому й „дарувати” шмат чужої території тому, в кого вони не в стані її забрати, західні держави не в змозі. По-друге, євроатлантичні перспективи України, від яких пропонують відмовитись нашому президенту, на превеликий жаль, теж поки цілком ілюзорні. Про кораблі НАТО, які, мов камінь на шиї відродженої Росії, кинуть свої якорі у Криму, Путін говорив, бажаючи полоскотати нерви власному електорату, а не охарактеризувати реальну ситуацію. Натомість призупинити – або й повернути назад процес введення санкцій Росія може і без будь-яких додаткових угод. Досить лиш трохи змінити риторику, і відмовитись від поставок тих видів зброї, які викликають надто вже багато обурення на Заході – особливо після інциденту з літаком. Ну і перестати надто вже нахабно розряджати "Гради" з нульової позначки на кордоні. Таким чином, подібна угода буде надто бідною на „пряники” для Росії – з точки зору Путіна, зрозуміло. І погодитись на неї він може тільки в одному-єдиному випадку. Якщо не збиратиметься її виконувати. „Кидати” бідолашну канцлерін йому явно не вперше. Такий варіант невигідний для Європи, бо будь-яке юридичне закріплення факту силового переділу територій – вкрай небезпечний прецедент. Не те, щоби хтось сильно переживав за Крим і Україну загалом, але юридично хоч і не бездоганний, але прийнятний кінець військової авантюри може стимулювати ще чимало гарячих голів у різних кутках планети. Такий варіант невигідний для України, бо контроль за поставками зброї сепаратистам здійснює не голландська митниця. Публічно зрікшись Криму ми, скоріше за все, не отримаємо рівним рахунком нічого. Каравани як йшли – так і йтимуть, а російська сторона продовжуватиме стверджувати про власну непричетність до подій. Натомість навіть одноразове зречення Криму матиме вкрай негативний ефект як серед наших співгромадян, так і серед нечисельних симпатиків України з числа мешканців півострова. Тому, як це не прикро звучить, реальних підвалин для миру зараз немає. Все, що може зараз запропонувати Росія – це припинення бойових дій в обмін на визнання якнайширшої автономії ЛНР та ДНР, амністії – що там амністії, визнання у ролі регіональних лідерів людей, які вчинили військові злочини проти громадян України, та фінансування вщент зруйнованої промисловості та інфраструктури Донбасу з порожньої київської кишені. Разом з обіцянкою „денно і нощно слухати Донбас”. Все це – в обмін на коротку паузу в протистоянні, яке в будь-який момент може перекинутись на інші українські області – хай і з меншим успіхом. Подібного миру не переживе не тільки президент і парламент, але й Україна як державний проект. А готовності до якогось іншого миру Російська Федерація і її президент поки не демонстрували. Яка ж альтернатива „мертвонародженому миру”? Нажаль, тільки цілком жива війна. Війна до того моменту, поки терористичні анклави не будуть захоплені українською армією та добровольцями. Або ж поки російська державна машина не почне давати збої такого масштабу, що проведення закордонних акцій значного розмаху стане їй не під силу. Коли „марш за відокремлення Сибіру” збере не десятки маргіналів, а хоча б десятки тисяч. А Рамазан Кадиров зрозуміє, що дотації з федерального бюджету явно недостатньо для забезпечення матеріальних аспектів належного життя джигіта. Коли всім стане зрозуміло, що Росія не в стані організувати подальше наростання військової авантюри, а Володимир Путін явно не здатен зіграти в свою улюблену гру „на підвищення”. От тоді й піде до української армії потік американської і європейської зброї та радників – для відносно швидкого й безболісного „зачищення” всього, що залишиться на той момент від донецько-російських сепаратистів. Подібна перспектива може видатись цілком фантастичною – при 80 з гаком відсоткових рейтингах маленького „татка нації”. Як фантастичною здавалась ідея „самостійності ДНР” рік тому. Для початку реалізації подібного сценарію – при сьогоднішньому рівні санкцій – потрібно рік-півтора. Саме у стільки оцінюють фінансову стійкість російського банківського і добувного сектору. Після того Москва не зможе купувати лояльність регіонів, і від того моменту почнеться зворотній відлік існування федерації. Довшим, ніж 2-4 місяці, він навряд чи буде. Якщо ж США і ЄС наростять санкції – увесь цей період скоротиться ще більше. Будемо сподіватися, що наші західні друзі пам’ятатимуть, що кожен день неоголошеної війни коштує Україні кілька десятків людських життів. Солдатських і цивільних, старечих і дитячих. Це нестерпно дорого. А загалом, складається враження, що Росія - в силу ментальних особливостей „87-процетного вождя” в даний момент веде сплановану і підготовану війну на знищення „проекту Україна”. Яке неможливе без фізичного знищення помітної частини активістів цього проекту – і залякування до напівтваринного стану всіх решту. З подібної ситуації неможливо вийти дипломатичним трюком – як не могли дипломатичним трюком завершити Першу чи Другу світову. Або Росія відмовиться від імперських амбіцій – що неможливо без радикальних внутрішніх змін чи мілітарної неспроможності вплинути на сусідів, - або Україна зникне як проект. Навіть коли якісь її шматки і залишаться на мапі.