Уродженець російського Ульяновська Роман Нікітін (на фото) захищав Україну зі зброєю в руках. Пише газета Волинь-нова.

«11 квітня Романа Нікітіна мобілізували у 51–шу окрему механізовану бригаду. Вже через кілька днів у складі інженерно–технічного взводу мінометної батареї вирушив на Рівненський полігон. І саме там Романа наздогнала страшна звістка: найменша його донечка Настя ледве не втопилася в Стиру, але завдяки двом відважним рибалкам її вдалося врятувати — у важкому стані вона потрапила до реанімації.
Життя випробовувало його на стійкість…
— До нашої батареї потрапили здебільшого вже зрілі чоловіки, яким більш як 30 років, — розповідає Роман. — Коли офіцери почали знімати погони, ми зрозуміли, що нас відправлятимуть на Схід. Спочатку ми таборували в селищі Дачне, що на Дніпропетровщині. Через деякий час нас перекинули під Новоукраїнку Донецької області. Розставили десять блокпостів. Найдовшим і найтрагічнішим з них виявився саме 10–й блокпост під Волновахою, який був за 60 кілометрів від нашої бази.
Уся амуніція військовослужбовців — це солдатська форма, автомат та бойові припаси. Тільки завдяки волонтерам вони отримали бронежилети, якими вартові періодично мінялися на постах.
— На 10–му також було кілька міліцейських бронежилетів четвертого класу, але, на жаль, вони не врятували хлопців, — з гіркотою згадує Роман. — Вони виявилися неготовими до партизанської війни, та й досвіду, як такого, не було. Про місцевих жителів не можу сказати, що всі вони погані. Просто їх залякали, що приїдуть бандери, які вбиватимуть і дорослих, і дітей. Навіть коли ми, придбавши сік, морозиво та цукерки, завітали до дитячого садочка, вихователі сприйняли нас дуже агресивно, адже прийшли зі зброєю, яку заборонено полишати. Та наступного дня вони вже радісно віталися. Люди зрозуміли, що ми приїхали сюди для того, щоб захищати свою країну. Хоча були й такі, що підтримували сепаратистів, продавали своє життя за 500 гривень і вели з собою дитя за 200 гривень.
Роман переконує, що, попри все, солдати налаштовані патріотично. Серед них є чоловіки, які панічно всього бояться або фанатично віддані Україні, є підготовлені до служби чи не дуже. Саме тому й розділилася 51–ша бригада: деякі залишилися добровольцями в Донецьку, коли більшість поїхала до Миколаєва на «Широкий лан».
— Я й сьогодні підтримую з хлопцями зв’язок, вболіваю за них, живу ще їхнім життям, — каже Роман. – Вони дійсно патріоти. І не лише наші, маневицькі, а й із Луцька, Тернополя, Івано–Франківська, Києва, Житомира. Там не має значення, звідки ти родом, бо армія — це одна велика родина. Коли у моїй сім'ї сталася біда, хлопці забрали зброю і до ранку просиділи зі мною, боялися, щоб я нічого собі не зробив. А на світанку прийшли і сказали, що зібрали трошки грошей на лікування донечки.
З гордістю розповідає Роман і про полковника Володимира Яцківа. Солдати його підтримують і не вважають винним у трагедії під Волновахою. Коли він просив відкликати 10–й блокпост, аргументуючи це тим, що хлопці ще не готові до воєнних дій, йому прийшла телефонограма «Стояти до кінця». А за 25 років служби він звик виконувати накази.
— Насправді серед військових панує величезна недовіра до вищого керівництва, — розповідає Роман. — Немає злагодженості в діях. Коли на Донбасі терористи громили наших хлопців, ми стояли від них за 12 кілометрів. Командири зверталися до генералів, щоб ті дозволили поїхати і допомогти відбити атаку сепаратистів, а у відповідь чули: «Ми не маємо таких повноважень». Знайомі телефонували до нас і просили: «Ви найближче, приїдьте і допоможіть — у нас половина поранених». І це ще важче: знати, що там вбивають твого друга, а ти не можеш нічим зарадити.
Мінометна батарея Романа одна з перших відреагувала і приїхала на місце трагедії під Волновахою. Це був суцільний жах. І сьогодні без сліз чоловік не може про це говорити. Найболючіший момент для нього, коли везли тих 17 хлопців додому, коли бачили ці труни, коли відчували запах смерті, коли розуміли, що нічого вже не можна повернути.
— Ми не герої, — раз у раз повторює Роман, — ми прості солдати. І стоїмо там не для того, щоб помирати, а щоб захищати свою Україну. Один мій знайомий сказав: «Я буду на території області захищати свою родину. Донбас — не наша земля». А я йому: це все Україна. І якщо не зупинити сепаратистів на Сході, то через два тижні війна може початися і на Волині», - пише журналіст газети Волинь-нова.