З рук в руки передав шість з половиною тонн найнеобхідніших речей настоятель Свято-Покровського храму, що у селі Маяки на Волині, протоієрей Михайло Бучак солдатам на блокпостах у зоні АТО. Про це пише Вісник і К.

Два буси взяли курс на схід України у неділю після богослужіння. Екіпаж - шість чоловіків: священик з парафіянами Ігорем Волянським і Сергієм Омелюком та автомайданівці Олег Бондарук, Іван Бощук і Дмитро Кічук. Всередині транспорту - крупи, тушонки, чотири бензопили, набір інструментів, форма, взуття і вкрай необхідні (це зрозуміли безпосередньо на блокпостах) жовто-блакитні стрічки та державні прапори. З Волині на Донбас везли й іконки з хрестиками. Духівник волинської «Самооборони» отець Михайло взяв у владики Михаїла благословення на поїздку та сповідання і причащання хлопців з «Айдару» на місці їхнього базування.

Буси з волинськими номерами прибули до першого пункту свого маршруту - міста Слов'янська, в понеділок вранці. Волонтери ще під час збирання речей відмовилися доставляти вантаж на загальний склад через недовіру, бо мали відомості, що добряча частина гуманітарної допомоги не потрапляє до солдатів. У правильності обрання принципу «з рук в руки» волиняни переконалися у лісах Луганщини. Волонтери пройшли п'ять блокпостів посеред «зельонки».

Бійці тільки починали окопуватись, і бензопили були їм конче необхідні. Про небезпеку поїздки нагадав мінометний обстріл одного з блокпостів, від якого буси щойно від'їхали з півкілометра. Оминути снайперів і зенітки допомагали підказки хлопців.
Були у маршруті ще населені пункти Попасне, Побєда і Щастя - місце постійної дислокації батальйону «Айдар».
- Бійців «Айдару» часто змальовують напівдикими головорізами, які знищують усіх на своєму шляху, - зазначає отець Михайло. - Але варто насамперед побачити їхні обличчя і зазирнути в рюкзаки. У кожному - прапор України і дитячий малюнок. Був здивований, коли в понеділок увечері та у вівторок зранку побачив біля пропускного пункту батальйону кілька десятків людей з возиками, які прийшли по їжу. «Айдар» годує місцеве населення. У людей під воротами в очах біль і сором за те, що змушені просити. Але є й інша, більша частина луганчан.

Коли їх побачив, то пригадав слова Шевченка: «Чорніші чорної землі блукають люди». І чорні не стільки від бруду. Важко було зрозуміти: чого більше - байдужості чи ненависті. І більшість з них ніколи не полюблять Україну. Хай їдуть в Росію. Кожен має право на вибір. Для чого жити на землі, яку ненавидиш? Настане час, коли Україна належно оцінить героїв і покарає зрадників. Як священик я сьогодні закликаю українців молитися і виконувати дві найважливіші заповіді: любити Бога всім серцем і ближнього, як самого себе. Наші ближні сьогодні - це солдати. А дальні - це луганчани під два метри зросту, які купаються на Світязі. При тому, що я священик, я би їх бачити на Волині не хотів. Сьогодні українці занадто толерантні. Мій принцип: «Хто не зі мною, той проти мене». Правда і добро повинні бути захищеними.
Священик мав можливість і причастити, і посповідати більше 30 бійців батальйону. Вони не постили, бо і не здогадувались про приїзд священика і йшли до причастя після з'їденої тарілки супу. Але це значно чистіше, ніж це зробить лицемір, який не їсть перед причастям, але п'є кров ближнього.