Про подробиці загибелі Артема Карабана розповів заступник командира взводу 51-ої механізованої бригади Руслан Ткачук. Нині він лікується після поранення під Савур-Могилою у Луцькому військовому госпіталі, - повідомляє Інформаційне агенство Волинські новини.

Нагадаємо, 28 липня внаслідок запеклих боїв підрозділи Збройних Сил України зайняли стратегічну ключову висоту на кордоні Луганської, Донецької та Ростовської області Росії - Савур-Могилу. Під Савур-Могилою загинули волиняни: 19-річний житель селища Голоби Станіслав Максимчук, 21-річний лучанин Артем Карабан.

Зустрічаємось із 29-річним добровольцем Русланом на території медичного закладу. Молодий чоловік зосереджений та водночас схвильований, з неприхованим сумом в очах, про себе розповідає небагато.


Колишній десантник, мобілізований Луцьким військкоматом 9 квітня. Спочатку навчання у Володимирі-Волинському, пізніше – Тучинський полігон на Рівненщині, згодом – Дачне Дніпропетровської області і територія бойових дій.

Усвідомлення того, що аби вижити, потрібно діяти за принципом «Або ти, або тебе» прийшло до Руслана Ткачука тоді, коли довелося побувати на місці розстрілу під Волновахою.

- Видовище було не для слабодухих, - говорить Руслан Петрович. – Кров, понівечені людські тіла, такого не забудеш. Але панічного страху не було, тільки з кожним днем накопичувалась в душі ненависть до російського агресора.

Руслан Ткачук не нарікає на непрості побутові умови, коли, аби не ночувати на землі, доводилось збивати з дощок нари, на брак харчів, він висловлює слова найщирішої подяки усім небайдужим українцям, волонтерам, які роблять усе, аби допомогти військовикам.

У зоні бойових дій смерть чатує на солдатів щодня, щогодини, щохвилини. Навіть на вже звільнених територіях вона дихає бійцям в спину, адже, покидаючи населені пункти, бойовики залишають значні території замінованими.

Та найважчими, найкровопролитнішими та найжорстокішими за весь час перебування на Сході називає Руслан Ткачук бої за Савур-Могилу – стратегічну висоту на кордоні Луганської, Донецької та Ростовської областей, з якої терористи обстрілювали українських військових та низку населених пунктів. Постійний щільний вогонь із реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град», зі слів учасника АТО, вівся як з території Росії, так і з боку терористичних угруповань, а також обстрілювали з мінометів різного калібру, гранатометів та іншої зброї.

- Штурмували висотку кілька разів, - згадує Руслан Ткачук. – Під час другого наступу було завдання взяти Савур-Могилу штурмом. Хлопці гинули, але ми йшли вперед. Коли поранило командира взводу, мені довелось надавати йому медичну допомогу, використовуючи індивідуальний перев’язочний пакет, накладати жгут для зупинення кровотечі, колоти знеболююче. В такі моменти згадуєш усі навики надання медичної допомоги, бо усвідомлюєш, що кожна хвилина бездіяльності може коштувати життя твоєму побратимові.

Взявши під контроль Савур-Могилу та закріпившись, українські військові взялись до зачистки території.

- Працювали ми у парах, оглядали приміщення, підвали, в яких ховались терористи, - розповідає поранений боєць. – Я почув вигук командира «Граната», як за мить пролунав страшний вибух. Болю не відчув, тільки в очах потемніло.

Руслан Ткачук отримав численні осколкові поранення у стегно, плече, голову, його командир – наскрізне в ногу. Так-сяк перебинтувавши рани, спробували рухатись дальше, як раптом почули: «Хлопці, допоможіть!». З підвалу приміщення витягли пораненого земляка Артема Карабана, якому терорист влучив у груди. Куля пройшла над захисною пластиною бронежилета.

- Вбитих та нас, поранених, намагались доправити до медзакладів, - продовжує розповідь наш співрозмовник. – Але щойно санітарний Мі-8 показався вгорі, як його підбили терористи.

До слова, вертоліт мав всі розпізнавальні знаки, проте все одно був поцілений терористами. Хоч за всіма міжнародними законами обстріл санітарних машин заборонений.

Довгий час пораненим не вдавалось покинути зони бойових дій, бо йшов обстріл. І лише згодом військовим автомобілем їх доправили до Амвросіївки, а пізніше гвинтокрилом до Запорізького, Дніпропетровського госпіталів.

- Для Артема Карабана ця дорога стала останньою. Його серце зупинилось на під’їзді до Амвросіївки, на жаль, було втрачено багато часу, - з невимовним болем у голосі розповідає подробиці смерті побратима Руслан Ткачук.

Днями лучани прощалися з 21-річним героєм. Підтримати батьків і віддати останню шану побратимові прийшов і поранений Руслан Ткачук.

- Ніякі слова не вгамують біль втрати рідної людини, - говорить Руслан Петрович, - але батьки повинні знати подробиці смерті свого сина, котрий загинув як герой. Тому й пішов до них з нелегкою розмовою.

З великою повагою відгукується поранений боєць про професійність медиків Запоріжжя та Дніпропетровська, де йому деякий час довелось лікуватись, а ще наголошує, що народ не тільки годує армію, а й рятує її. Бо саме завдяки волонтерам поранені бійці у госпіталях мають чистий одяг, взуття, необхідні засоби гігієни, продуктові передачі.

Аби уникнути зайвих переживань дружини, батьків Руслан намагався постійно відповідати на телефонні дзвінки, заспокоював, що все добре, і лише коли прибув доліковуватись у госпіталь рідного Луцька, розповів рідним правду про поранення. Чи не щодня приходять з мамою Даніелою до татка син Руслан і донечка Іринка, друзі, добрі знайомі, не забувають земляка і мешканці села Крижівка, вихідцем якого є наш співрозмовник. Зокрема, ініціатором розмови з Русланом Ткачуком стала саме Луківський сільський голова Лариса Забожчук, яка вважає, що справжніх героїв ми обов’язково маємо знати в обличчя.

Натомість наш співрозмовник героєм себе не вважає, адже переконаний, що кожен справжній українець повинен захищати свою Батьківщину. А ситуацію на Сході Руслан Ткачук не називає антитерористичною операцією, а війною українського народу за єдність та незалежність держави.