Семеро ковельчан, які протягом місяця перебували в зоні АТО в складі Добровольчого Українського корпусу, повернулися додому. Радісні обійми рідних та друзів. Усміхнені обличчя. Кольорові кульки та вітальні сигнали авто. Місяць вони добровільно були на фронті, - інформує "Телевізійний центр Ковель".
“Хлопці молодці. Якось так місяць пройшов швидко. Там час біжить: ніч-день, після бойових відпочинеш, та й день минув... Ми підтримуємо зараз 93 механізовану там, в Пісках, біля Донецька. Тому, що в них там важке озброєння, а в нас легка зброя і ми їх охороняємо.
90 відсотків — це наші хлопці з “Правого сектора”. Ми тренувалися за Луцьком, а далі всі, хто вирішив, що може поїхати, той поїхав. А там в смт. Покровське в нас є база, ми попали в резервну роту. А потім з цієї роти нас почали кидати на підсилення фронту. Практично наша вся задача була — бути на підсиленні” - розповідає командир відділення Добровольчого українського корпусу Сергій Дружинович.
У вирі емоцій найбільш незворушливою на руках у тата почувається маленька Даяна. Інша справа — дорослі. Вони усвідомлюють, що таке чекати рідну людину з війни.
“Дуже важко було. Ще по телевізору дивишся, що там відбувається. І знаєш, що там є і твоя рідна людина — це важко... Він не сказав, куди їде. Оце теж непросто було пережити. Ми ж навіть і не знали. Богу дякувати, що повернувся здоровий... Не знаємо правда, як там із психікою — все ж таке пережити — це потрясіння для молодих людей”, - каже ковельчанка Людмила Шумук.
Наймолодший з добровольців — Тарас ледве розміняв другий десяток. Що таке війна знає тепер не з книжок. Обличчя війни зафіксувалось не лише в карті пам'яті телефона, а й у свідомості хлопця.
“Там немає старших і молодших, там всі звертаються до тебе “друже”, навіть комбати. Що не хочеться згадувати? Коли стріляють. Бомблять. Це війна... Всім страшно. Не бояться або дурні, або мертві. Але — я знав, що потрібно, що треба їхати...”, - говорить наймолодший з добровольців Тарас Поліщук.
Павло Козбан за місяць став танкістом. Каже: “Раніше й не думав, що буде управляти такою потужною технікою. З 200 чоловік лише п'ятеро нас захотіли вчитися. Навіть ті, хто служив в армії танкістом, відмовлялися. Зате, от шеврони сам Ярош нам вручав... дякував, що ми погодилися. До цього взагалі ні разу не сидів в танку, знав так про його технічні характеристики. За тиждень я вже нормально їздив, виїздив в колонах на перші бої. Привозили пальне до Донецького аеропорту, були в Амвросіївці і в Пісках, де ми стояли. В танку — броня, сидиш, ні про що не думаєш. Головне — виконувати накази.”
Боєць на прізвисько “Гонта” повернувся з фронту з символічним трофеєм. Ось цей пивний кухоль придбав для друга Володимира Коренги: подарований ним бронежилет врятував хлопця на війні. “Коли по ньому пройшлися осколки, він реально спас мені життя... Якби не цей бронежилет, може вже б лежав би десь у Дніпрі, де залишилось багато хлопців з різних бригад...” Кухоль подарували люди за те, що ми їм реально допомогли. І хочу його вручити другу за бронежилет, який дійсно мене врятував...”, - каже боєць ДУК Валерій Гонта.
Аби інші добровольці, які ще поїдуть в зону АТО, почувалися безпечніше, небайдужі ковельчани за власний кошт закупили для них форму, тепловізори, каски і навіть кілька “позашляховиків”.
“Хлопцям без транспорту — нікуди. Там же є блокпости, спецоперації, де такі машини допомагають. Ідея то виникла, а грошей на те не було. Здивувало те, що люди не залишились байдужими. За 6 годин були зібрані кошти. Майже ніхто нам не відмовив. Буквально за 6 годин були зібрані кошти на 2 джипи. Потім поїхали в Німеччину, придбали машини... А потім ще в нас є такий підприємець Рома Дідіцький. Він сам ще одну машину придбав... Зараз хлопці будуть їхати знову — і в них вже є 3 джипи...”, - зауважує громадський активіст Олександр Геч.
Загалом в той день із зони АТО повернулись додому 12 волинян — бійців Добровольчого Українського корпусу.