Андрій Яцина повернувся нещодавно із зони АТО додому на Волинь. Військовик отримав невеликий перепочинок. Зараз проходить медогляд і підліковується, адже має пошкоджені зв’язки колінних суглобів. Йому ще належить якийсь час полежати у військовому госпіталі. Про це пише Волинська газета.

Андрія застали перед лісництвом, де він живе із сім’єю. Найперше, що впало в очі, – його змужнілий вигляд. А ще молодий чоловік завів вуса і борідку. Виглядав козаком-отаманом, хоча всі розуміли, що зараз робиться у його душі. 

– Доброго дня, Андрію, – лісівники міцно тиснуть руку колезі-атовцю. – Як відпочивається, чи потрібна якась допомога?

– Дякую, про це потурбувався директор лісгоспу Віктор Сахнюк, – каже. – Він допоміг придбати усе необхідне для проходження військової служби, допомагає усім необхідним і моїй сім’ї.

Дорогою до обійстя лісівника директор ДП «Ківерцівське ЛГ» Віктор Сахнюк розповідав про свого колегу і товариша: «Дуже скромна людина. Ні для себе, ні для сім’ї ніколи нічого не попросить. Спілкуюся з ним майже щодня, знаю про всі його клопоти, труднощі, стежки-дороги. Коли Андрія призвали в армію, ми забезпечили його і формою, і бронежилетом, і берцами, лиш від кевларової каски відмовився, щоб не виглядати білою вороною серед своїх – каски потім усім централізовано вручило командування…»

Андрій Яцина народився у Радехові Львівської області, закінчив Національний лісотехнічний університету України, працював мисливствознавцем Радехівського лісгоспу, відтак старшим майстром Новочервищанського, помічником лісничого Вовчецького, лісничим Чарторийського та Оконського лісництв Маневицького лісгоспу, згодом утворився Поліський лісгосп і його перевели лісничим Куклинського лісництва. Скрізь лишив по собі новостворені культури, доглянуті лісові масиви та добрі спогади. На посаду головного лісничого у Ківерці забрав товариша Віктор Сахнюк, якого призначили директором ДП «Ківерцівське ЛГ»: вони давно дружать сім’ями. Андрій любить лісівничу справу, чудовий фахівець, створив не один десяток гектарів лісових культур, уміє їх доглядати і берегти. Та несподівано у мирне життя українців втрутилася війна. Відколи Росія загарбала Крим і фактично розпочала неоголошену агресію на Донеччині і Луганщині, Андрій – у війську. Друзі спілкувалися тільки по мобільному.

– Ваш однополчанин Юрій Шишолик – водій Городоцького лісгоспу –розповідав, що ви разом були на Савур-могилі… – кажу до воїна-відпускника. – Може й штурмом брали цю висотку?

– Ні… Я потрапив туди вже пізніше, – скромно відповідає на те військовик. – В армії служити не довелося, зате в університеті закінчив військову кафедру, щоправда, профіль далеко не штурмовий – тилове забезпечення, тому й був у другому ешелоні. Ми відповідаємо, щоб військо було нагодоване, взуте-зодягнуте, мало справну техніку. Для цього і призвали у 51-у Володимир-Волинську аеромобільну бригаду. А потім так сталося, що з тиловиків ми раптом перетворилися на «штурмовиків» і майже місяць тримали оборону Савур-могили.

– Ви пробули там 26 днів… Як змінилася за цей час Савур-могила?

– Невпізнанно… Ця висота має 277,9 м над рівнем моря і знаходиться за 12 км на південь від міста Сніжне, на кордоні Луганської, Донецької і Ростовської областей, тож її обстрілювали з усіх видів зброї, у декотрі дні майже цілодобово. Там був меморіальний комплекс, тепер все зруйновано, зорано мінами і снарядами, техніка спалена… Ми вижили тільки завдяки укріпленням, що їх  зробили бойовики.  Схоже, вони до цієї війни готувалися ретельно і заздалегідь. Таку систему оборони, де все із залізобетону, є надійні укриття, за рік не зробиш. Цього не могли не бачити наші спецслужби… Вони готувалися, а ми – ні.

– Чи доводилося Вам спілкуватися з тамтешнім населенням? – цікавляться лісівники. – Як воно ставиться до наших солдатів?

– Від самого початку наш підрозділ займався забезпеченням бригади усім необхідним… – став розповідати. – Найважче було дістати воду. Технічна ще трапляється, а ось питної треба пошукати. Звісно, доводилося звертатися за допомогою до місцевих жителів. У сільській місцевості населення говорить українською, хоч бува з російським напівсуржиком. Води не боронило, хоча траплялися випадки, коли дехто ставився до нас насторожено. Ми співпрацювали з місцевими підприємцями, які мають свердловини, а вони-то розуміють, щоб свій бізнес потрібно боротися, то ж і сприяло нам…

Поволі перейшли до домашніх справ. Андрій знітився. Дружина Мар’яна і син Мар’ян дуже вболівали за його долю, з нетерпінням чекали додому й тепер, звісно, усі тішаться родинним затишком. Після перебування на Савур-могилі та жахливої бійні, у яку потрапили українці при виході з Іловайського котла, він ще більше став дорожити сім’єю, друзями, рідним краєм, довгоочікуваною тишею і мирним життям. Скучив і по лісові, своїй улюбленій роботі та колективу.