22 травня всю Україну сколихнула страшна звістка, коли під Волновахою терористи розстріляли українських військових. Серед багатьох волинян був і Дмитро Шостак зі Світязя Шацького району. Тепер він у рідному селі одужує після поранення. Його сумний погляд видає все - і біль за загиблими товаришами, і жахіття, які встиг побачити на війні, і німе запитання: а коли те пекло нарешті закінчиться? Пише газета Вісник і К. 

До війни Діма три роки працював у Любомлі в райвідділі міліції, але зрозумів, що це не його. Тому вирішив взяти у селі в оренду магазин і продавати будматеріали. 8 квітня його мобілізували до війська. Після навчання на полігонах у травні потрапив під сумнозвісну Волноваху, де пробув всього два дні. Не встигли навіть облаштувати блокпост. Бо наїхали з півтисячі місцевих жителів, які не дозволяли цього робити: мовляв, почнете стріляти, а тут близько село. Отаборилися на полі біля дороги.
Більшість людей вітали нас, казали, що їм це страхіття вже набридло, - згадує. - А ті, яких купили, матюкалися, проклинали, кричали, щоб ми забиралися геть, бо ніякої війни немає.
О п'ятій ранку 22 травня, як зазвичай, асфальтівкою проїжджали машини. Діма каже, у той час не спали, бо якраз виставляли наряд. Раптом зупинилася автівка - і несподівано по військових стали стріляти. Десь за півгодини поранених доставили у лікарню і «швидкі», і місцеві люди своїми машинами.
Тоді загинуло 16, двоє померли в лікарні, 23 поранили, - Дімі важко згадувати ті події. - Надали першу допомогу - і вертольотом відправили в Харків. Я отримав наскрізне поранення ноги. Подзвонив батькові, щоб не переживав, бо в Інтернеті була інформація, що всі загинули.
У Харкові Діму двічі оперували. Найкращими словами згадує хірурга, який щопівгодини цікавився самопочуттям, чуйних медсестер. А також простих харків'ян, які приносили їжу, медикаменти, теніски, шорти, бо привезли хлопців в одних трусах, одяг вигорів. Згодом лікувався у Києві та Луцьку, дякує усім медикам та волонтерам, адже без них не уявляє свого одужання.
Тепер Діма вдома, але й дня немає, щоб не думав про пережите. Що незвичайно - усі ті страхіття часто бачив у снах... ще за рік до війни. Тоді не задумувався над цим, і лише коли мобілізували до війська, пригадував ті сни, які стали справджуватися.
Коли приїхали у Рівне на полігон, звернув увагу на великий камуфляжний будинок, збоку якраз уазик стояв. Вискочив, думаю: де це бачив?! Потім згадав: ця картинка приснилася ще рік тому. Пригадується все моментами, на щось гляну - і згадую, що це вже було у сні: палатки, госпіталь, ліжка, лікарі, що отримую військову форму... Снилося, що йде бій, збоку ліс, біжать солдати, по мені стріляють, а мій автомат заклинило - і я прокидаюсь. Так і вийшло, коли поранили. Останній сон був ще перед Майданом: нібито зимою ходимо з хлопцями по могилах. Тоді зрозумів, що мене призвуть, бо я офіцер запасу.
Вдома Діма старається не читати новин, не дивитися телевізор, бо, зізнається, набридла ця брехня. «Там набагато страшніше», - каже. Не дають сумувати місцеві друзі, а також ті, з якими був на передовій - у кого легше поранення, приїздили в гості, були хлопці із Закарпаття. Телефон не замовкає від дзвінків. Часто навідуються голова Шацької райдержадміністрації Олександр Кусько, сільський голова Микола Цвид, місцева влада надала фінансову допомогу, обіцяють реабілітацію у санаторії.
Відчувається підтримка, допомога, повага, - каже Діма. - Але краще цього не бачити, не знати. Думали, що до кінця літа все закінчиться, а тут ще більше загострюється. Страшно, коли гинуть люди... Треба боронити Україну... Не дай, Боже, прийдуть сюди, тоді буде пізно...