У їхніх очах – надзвичайна глибина, на обличчях – стримана усмішка, а в словах – моторошне відлуння жахливої війни на Сході України. Саме такі молоді, хоробрі хлопці завітали на урок мужності до старовижівських школярів. Присутні мали нагоду поспілкуватися із бійцями 51-ї бригади першого батальйону Юрієм Писаруком, Андрієм Маркевичем, Володимиром Єлшиним, Андрієм Оліфіруком та Сергієм Ваврищуком (на фото – зліва направо). Пише газета Волинь-Нова.

Щирі слова вдячності від учителів і учнів створили дуже затишну і по–родинному близьку атмосферу зустрічі. До щему в серці зворушили слова вчительки історії Надії Гайдук: «Я завжди говорила своїм учням: ви – останнє покоління, яке має можливість побачити живих ветеранів. Тепер кажу: ви – перше покоління, яке бачить живих героїв».

Школярі захоплюються героями–земляками. Як розповіла директор школи Марія Резь, коли дізналися, що хлопцям на фронті не вистачає медикаментів, діти за кілька днів зібрали 3228 гривень на аптечки для наших воїнів. Потім у школі відбулася ще одна акція – «Зігрій бійця – захисника Вітчизни». Учні принесли теплі шкарпетки, вклавши в кожну записку із побажаннями, веселими малюнками, вдячністю.

Нині Юрій Писарук згадує, як приємно було отримати такі сюрпризи від земляків, адже вони піднімають бойовий дух, дають наснагу ще краще захищати рідну землю та своїх близьких.

Старовижівські вояки на фронті ще з кінця весни. І вражень та висновків у них надзвичайно багато.

— Хлопці, з яким відчуттям поверталися додому?

Володимир: – Після кількох місяців у зоні АТО аж не вірилось, що нарешті ми знову на волинській землі. Під’їжджаючи до Старої Вижівки, все одно за звичкою шукали очима блокпости.

— Коли було найстрашніше?

Юрій: – Перші три дні. Потім звикли. Спочатку навіть спорядження не всім вистачало. Нам казали: «Добувайте собі бронежилети в бою».
— Що там найважче?

Юрій: – Непросто одягати бронежилет у 42–градусну спеку чи копати окопи — на Сході дуже тверда земля. А в одному з боїв довелося везти на підмогу пальне нашим хлопцям, бо ніхто більше не хотів. Там я дістав серйозні поранення, але дякую Богові, що залишився живим.

— Як вас зустрічали місцеві жителі?

Сергій: – Люди на Сході дуже налякані. Усі хочуть миру, але вояків остерігаються. Вони дезінформовані, бо часто сепаратисти чи російські найманці влаштовують провокації та диверсії, видаючи себе за українських солдатів. Хоча інколи нам надавали допомогу, наприклад у Маріуполі.

— Розкажіть про настрій у вашому батальйоні?

Андрій Маркевич: – Завжди налаштовуємося на оптимізм. Його, до речі, й у госпіталі одним із головних у курсі лікування прописують. Буває, сидимо в окопі, неподалік стріляють, а ми й анекдот згадаємо. Не можна панікувати, треба триматися. Бойовики застосовують проти нас багато видів зброї, забороненої конвенціями ООН. І матеріальне забезпечення нашого війська дуже слабеньке. Але ми знаємо, що стоїмо за своїх рідних, за Батьківщину, тому треба бути мужніми.
— Коли закінчиться війна?

Андрій Оліфірук: – Все колись закінчується. Ми сподівалися на зміни після виборів Президента, але їх не сталося. Поки не досягнуть конкретних домовленостей із Росією, ще повоюємо. А так зване перемир’я просто дає змогу сепаратистам і найманцям зміцнити свої позиції.

Юрій: – Нам треба брати приклад із таких країн, як Ізраїль: оголосити, яку територію будемо бомбити, і дати можливість мирним жителям евакуюватись. А бойовиків, що не відступлять із зайнятих позицій, — знищити.

— Чи доводилося виносити мертвих побратимів із поля бою?

Володимир: – Під Оленівкою я допомагав вантажити тіла у машину. Це дуже моторошно, бо розумієш, що там міг лежати і ти.

— Що для вас і ваших родин робить місцева влада?

Юрій: – Їй, мабуть, не до нас. Але дуже допомагає найактивніший старовижівський волонтер Михайло Шлапай. Він придбав і передав мені на фронт бронежилет. Ніхто з наших місцевих підприємців не виділив транспорту, щоб доставити нам гуманітарну допомогу, яку збирали у районі. А Михайло Петрович знайшов вихід і передавав усе з ковельчанами. Допомагає він і дров на зиму дістати. Пан Михайло завжди телефонував нам на фронт, спілкувався з родинами, ініціював збір допомоги.

— Які сни тепер сняться?

Юрій: – Вчора снилося, що мене розстріляли.

Володимир: – А я нещодавно рив окопи у своєму садку.

— Чи швидко звикли до мирного волинського неба?

Юрій: – Мені ще й досі багато звуків схожі на вибухи, наприклад, коли зачиняються двері машини. А нещодавно ледь не скочив під стіл, коли відкорковували шампанське.

— Минулої неділі ти, Андрію, одружився…

Андрій Оліфірук: – Коли я був на Сході, наречена й уся родина дуже переживали. Але життя триває… Ми створили нову сім’ю – і це головне.