На Донбасі солдатські блокпости обживають інтернатівські діти, які не потрібні батькам та не цікаві вихователям. Вони ховаються в бліндажах, знаються на зброї та БТРах і харчуються на польовій кухні.

Біля Дебальцевого, майже на передовій, журналісти ТСН.Тиждень зайшли забутий усіма інтернат: з голодними і замурзаними вихованцями. Їх досі не можуть евакуювати. Або - не хочуть?

 На блокпосту під Дебальцевим посеред солдатів розгулює невеличкий хлопчик Данило, показує, куди зазвичай тікає від обстрілів. Тут, під землею, він пригадує свої справжніх друзів-содатів, яких вже немає на цьому світі. Таких, як Данило, на блокпосту ходить чимало. Усі вони – з інтернату неподалік. Ці діти полку формально не сироти - вони мають батьків, але давно їм не потрібні. Вони мають вихователів, але бачать в них лише муштру. Тож і шукають прихисток на війні.

Школа-інтернат розташована у селище Миронівське, за кілька кілометрів звідси - передова, тут іноді, особливо вночі, чутно постріли. Заклад розрахований на добрі дві сотні дітей. Зараз тут лише 37 вихованців, і ті ледве зводять кінці з кінцями, голодають. І кожен з них дуже добре знає одну дорогу - на блокпост. Петро Катков, або просто Петрович, на війні служить у 54-му розвідувальному батальйоні. Саме на їхній блокпост бігають інтернатівці. Від школи навпростець до блокпосту – кілометрів три. За Петровичем інтернатівці ходять слідом, наче хвостики. А приходять діти сюди, аби щось поїсти. Серед тих, кого поставили на армійське утримання, – і Данило. На блокпосту він має найбільше друзів. Тут він знає кожний бліндаж та кожен БТР. Він охоче розповідає про військове життя. Єдине, про що він вперто мовчить, – це про сім'ю.

Матір Данила з вітчимом живуть у старій хаті на околиці села Луганське. Жінка розповідає, що батько Данила покинув її, коли вона була ще вагітною. Історія хлопчикового дитинства скоріше нагадує фільм жахів. "У мене старший 18-річний син був – повісився. Мама і тато мої померли. Жила я одна", - говорить мама Данила. Навіть Даніного вітчима в селі звуть якось по-голівудськи – "Кінг-Конг". Жінка зізнається, що разом вони випивають. А тоді "Кінг-Конг" по-справжньому лупцює Даню. Батьки хлопця не працюють, живуть з підробітків. Кажуть, коли віддали сина в інтернат - наче  гора з плеч. Радіють, що їх не позбавили батьківства.

Тим часом на в'їзді у зону АТО збирається цілий караван з автомобілів. Зазвичай, волонтерька група Сергія Сацюка  допомагає виключно військовим. Цього разу дізналися, що немає чого їсти дітям у Миронівському інтернаті. Тож привезли три автомобілі продуктів для дітей. Аби дістатися до школи-інтернату, волонтери разом із військовими проходять п'ять блокпостів. Дорогою говорять про те, щоб зовсім вивезти дітей з війни. Адже лишати і далі їх посеред блокпостів – небезпечно для життя.

Діти в інтернаті кидаються до волонтерів, наввипередки вивантажують посилки. У їдальні на честь приїзду гостей – святковий обід: борщ. Замість м'яса в борщ кладуть старе сіре сало. Це при тому, що інтернату виділяють достатньо грошей на дітей. Де діваються вони - не відомо.

Людмила Волинець півроку керувала офісом уповноваженого з прав дитини – відтоді, як звільнили Павленка. Зараз вона вже без роботи. Нового уповноваженого в Україні поки немає. А звільнена Людмила Волинець може різати правду-матку. Вона каже, вивезенню інтернатівців протистоїть  система. Адже це позбавить зарплатні цілий легіон інтернатівських працівників – на кожну дитину припадає два-три працівники. І справді, серед голодних дітей та з пісним борщем на столі, директор інтернату зявляє, що його діти не потребують евакуації. Більше того, малих не відпускають батьки.

Та найстрашніше - не хочуть їхати з війни самі діти. Можливо тому, що в цих солдатах на блокпосту, в цих сильних чоловіках, інтернатівці відшукали те, чого ніколи не мали, – батьківське тепло. Бо ця жортока війна виявилася набагато кращою, ніж їхнє життя до цього. Що буває інакше, коли тебе люблять і не б'ють. Бо вони нарешті комусь потрібні.