З вікна її білявої хатинки, що в Новосілках на Горохівщині, видно куполи Свято- Дмитрівського храму. В оселі, дуже скромній на вигляд, зате багатій на образи та вишиванки, чисто і затишно. Свою поважну дату 90-річна Валентина Павлівна Скорубська зустрічає життєрадісною усмішкою на вустах. Пише газета Волинь-Нова.

Із покійним чоловіком Пилипом своїх дітей не мали, але тепер любов’ю, що притаманна кожній жінці, зігріває малечу з усього кутка. Дітвора щодня збігається до старенької.

— У бабці Валі і борщ, і пампушки, і деруни смачніші, ніж удома, — з безпосередньою щирістю малює портрет її сонячної душі Дмитро Андрощук, якого вона виняньчила змалку.

Послухати розповідь ювілярки у світлиці зібралися і дорослі, й зовсім юні гості. З її спогадів постало босоноге дівча — третя дитина в сім’ї Марії Климівни та Павла Микитовича Скорубських. Як мала шість рочків, бездітна мамина сестра впросила подружжя віддати Валю у свою сім’ю. Названі батьки хоч і балували донечку, але й до праці привчали — як і годилося в селі, щоб хазяйська дівка на виданні не боялася ні жіночої, ні чоловічої роботи.

Досі довгожителька не забула жодної хвилини свого життя. Війна вклинилася у її пам’ять болем. Якось не догодила котромусь із «руських», коли несла воду для коня. Він схопив її за червоного светрика під горлом і… вйокнув. Кінь помчав щосили, а дівчина залишилася на одному з перелазів із кривавою раною на всі груди. Хтось крикнув: «Німці», і цей вигук врятував її від смерті під копитами.

Фашисти, які зупинилися у дворі на постій, у спогадах бабці Валі залишилися «добрішими й людянішими». Один із них, коли дивився на неї, пригадував двох рідних доньок у Німеччині, обіцяв, коли закінчиться війна, приїхати у Новосілки. Туристом.

А після перемоги півтора місяці рідні ховали Валю у ямі на городі від совєтів, бо «найбільше з місцевого населення знущалися кацапи». Їсти і воду їй спускали на мотузці. Як витягнули дівчину зі схрону, то на руках несли до нового — на горище, бо не могла не те що ходити, а й ворушити ногами.

Навіть на хвильку Валентину Павлівну не можна уявити без роботи. Свого часу сім років працювала на залізничній колії. Щодня до станції і назад долала більш як десять кілометрів. Так заробляла свій перший трудовий стаж. Як один день, минули 28 років на колгоспній фермі. Люди чудувалися, що для колгоспних телят носила з дому молоко і купувала хліб за власні гроші. Вручну вичищала гній з–під більш як сотні биків. Поміж тим встигала ще й висапати город, поробити всю жіночу роботу, вдосвіта чи ввечері навпростець через ліс за чотири кілометри віднести їжу мамі Марії, якій Бог дарував 108 років життя. Молоду невтомну трудівницю не звабили ні пропоновані путівки до санаторію, ні екскурсійні поїздки у Москву. З незмінною щирою усмішкою зізнається, що ні на кого не хотіла залишати доглянуту нею до лиску худобу, щоб…не впали прирости ваги

Із покійним чоловіком, інвалідом Великої Вітчизняної війни, який 20 літ працював у лісництві, збирали гроші на новий дім. Та тими тисячами, що відклали у радянський Ощадбанк, так і не скористалися. На схилі літ майже вдвічі зігнута роботою Валентина Павлівна тримала чимале господарство, вручну нарівні з молодими виполювала свій город, хоча рідня просила її більше відпочивати.

Два роки бабця Валя відгодовувала кабанчика і теличку, продала їх, доклала до вирученої суми дві тисячі гривень із пенсії і за ці кошти офірувала престол місцевому Свято–Дмитрівському храмові, який збудували 10 років тому. Подарунок зробила скромно і тихо, без суєти та хвалебних слів, із вдячністю Богові за свою неповторну долю — натруджену, набідовану, але багату любов’ю до кожної людини, односельчан, великої родини, яка від душі зичила ювілярці здоров’я.