Так висловився айдарівець Андрій Нагай, який після поранення проходить курс реабілітації в Луцьку. Пише газета Волинь-Нова.

«ЯКЩО ТИ МУЖЧИНА, ТО НЕ МОЖЕШ ДЕСЬ ВІДСИДЖУВАТИСЬ…»

Нагадаємо, доброволець з батальйону «Айдар» Андрій Нагай, кореєць за національністю, після поранення повінчався з коханою і знову вирушив воювати на Схід.

Тоді від його дружини Людмили ми почули, як її чоловік став айдарівцем, якою була історія кохання цих двох людей, котрі зійшлися у зрілому віці. В обох свого часу були сім'ї, виросли діти, але вони зуміли почати життя, як кажуть, з чистого аркуша. Дізнавшись, що наразі Андрій перебуває в Луцьку, журналісти скористалася нагодою, аби поговорити з ним про війну і про сім'ю.

Найперш, звичайно, цікавило, чи не сумнівався у правильності свого рішення їхати в зону антитерористичної операції. Адже вдома залишалися двоє діток - чотирирічна Олександра і дворічний Євген.

-Сумнівів не було і не могло бути, -каже Андрій. - Якщо ти мужчина, то маєш іти на війну, захищати свою країну. Протистояння можна називати антитерористичною операцією чи якось по-іншому, але за своєю суттю це війна.

-Коли ви потрапили у зону АТО?

- Після оголошення мобілізації. Разом з іншими добровольцями я прийшов до Луцька у військкомат. Там записали наші дані, сказали: «Чекайте, вас викличуть». Ми чекали, чекали, а тоді зібралися й самі поїхали у Луганськ. Вже там через Луганський військкомат нас нарешті офіційно призвали. Тож у зоні АТО я з травня.

- А в серпні вже були поранені…
- Так, це сталося 17 серпня біля села Хрящувате Луганської області. Мене евакуювали в селище Побєда. Хотіли везти до Харкова вертольотом, але я відмовився, бо думав, що рану треба тільки зашити, кілька днів відлежатися - і знову в бій. Але поранення виявилося складнішим. Вже два місяці минуло, а воно досі нагадує про себе.
- Зараз ви вдома. Це вважається відпусткою?
- За документами - відрядженням для продовження лікування і реабілітації.
- Цього разу до Луцька ви приїхали під час перемир'я. Як оцінюєте його?
- Важко назвати перемир'ям ситуацію, коли по нас стріляють, а ми не можемо відповісти, бо заборонено. Обстріляли, наприклад, госпіталь, нам довелося збирати полеглих мирних жителів. Хіба це перемир'я?

- Як відомо, батальйон «Айдар» базується у місті Щастя. Наскільки там безпечно?
- Це місто ми контролюємо. Там наша основна база. А вже звідти виїжджаємо на бойові завдання.
- Як змінилася ситуація у війську порівняно з початком АТО? Маю на увазі дух вояків і, звичайно, оснащення.
- Відносно духу - оптимізм багатьох починає згасати. Хлопці бачать, що їх здають, зраджують, використовують як гарматне м'ясо. Це я кажу насамперед про добровольців. У таборі мобілізованих справи ще гірші. В зону АТО послали людей, котрі не хотіли туди йти. Які з них вояки? Ніякі… А якби набрали добровольців, мали б потужне військо!
- А як справи з фінансуванням?
- Батальйон «Айдар» підпорядкований Міністерству оборони. Формально нібито має забезпечення. А насправді тримається завдяки волонтерам, за що їм велике спасибі. Якби не вони, то, вибачте за прямоту, загнулися б. Одяг, харчування, якісь гроші, рації, оптика - все привезли волонтери. Від Міністерства оборони маємо лише зброю. Прикро, але через бюрократію навіть документи, що ми справді військовослужбовці Міністерства оборони й учасники АТО, оформити непросто. Хоча є багато людей, котрі готові боротися і навіть вмерти за Україну. Та не всі знають, як потрапити у добровольчі батальйони.

«ЗІЗНАТИСЯ, ЩО БОЇШСЯ, - НЕ СОРОМНО. СТРАШНО ВИЯВИТИСЯ БОЯГУЗОМ НА ПОЛІ БОЮ»
- Якщо хтось каже, що на війні не страшно, це брехня, - говорить Андрій Нагай. -Але одні можуть побороти свій страх, а іншим це не під силу.
- Ще є й такі, що навіть зброю в руки взяти не можуть.
- Якраз зброю взяти нескладно. Та чи зможеш стріляти з неї, чи кинеш на полі бою й утікатимеш? Ось у чому питання.

- У батальйоні «Айдар» воюють переважно старші люди?
- Вік добровольців - від 18–ти до 56–ти. Чоловіків, яким під 60, оформлюють як волонтерів. Але вони також ідуть у бій. І саме вони найчастіше кажуть: «Нам не треба ні орденів, ні медалей, ні грошей. Ми просто не хочемо, щоб Путін нас завоював».
-А як з приводу поствоєнного синдрому? Як почуваються ті, хто повертається з війни?
- Одні витримують воєнне пекло, в інших, як кажуть, їде дах. Особливо важко воювати тим, хто психологічно не готовий до боротьби і можливої смерті, бо від природи йому цього не дано.
- Тоді, напевно, має бути ретельніший відбір.
- Звичайно. Чимало людей просто не знають, як поведуться в бою. Тому важливо, щоб вони могли чесно сказати про свій страх. Буває, на перший погляд хлопець - «рубаха парень», а в бою кидає зброю і втікає. Це я до того, що не треба соромитися визнати, що боїшся. Набагато страшніше виявитися боягузом на полі бою.

«Тату, бережи себе»

- Ваші донька і син знають, де ви перебуваєте?
- Вони знають, що тато на війні.
- І тому вам, напевно, особливо хочеться, щоб нарешті настав мир?
- Миру хочуть всі. Хотіти війни можуть тільки божевільні люди. Звичайно, я теж мрію про мир. І пішов воювати, щоб мої діти, дружина не чули вибухів, стрілянини на вулицях міста. Щоб вони не ховалися по підвалах, як там - на Сході. Адже повиїжджали із зони АТО в основному ті, хто мав гроші. Хоч, як мені здається, «вєщізм» - культ речей - там дуже розвинутий. Люди готові життя покласти за свій дім, машину. Вони цінують не життя, а речі. Але в тих, хто побуває на війні, на мою думку, відбувається переоцінка цінностей. Ти починаєш розуміти, що все-таки найцінніше на землі - людське життя. І треба його берегти. Бо яка б шикарна машина в тебе не була - це все одно лише кусок металу.
- Ви були поранені, смерть біля вас поруч ходила.
-Я втрачав побратимів і це найстрашніше. Неможливо передати той стан, коли ти живий, а твій товариш, з яким тільки–но пив каву, загинув. Жахливе відчуття, коли бачиш, що хлопця можна врятувати, але нічим, бо крім ін'єкції антишоку під рукою більше нічого немає.
- Ваші діти, мабуть, зраділи, що тато приїхав?
— О–о-о! Як дізнались про це, то цілий день на кухні у вікні стояли, виглядали мене.
— Дружина Людмила, телефонуючи в зону АТО, напевно, дітям давала мобілку, щоб почули голос тата? Що найбільше вас розчулювало в їхніх словах?
— Те, як зі мною розмовляла донька. Вона говорить, говорить, потім якусь мить мовчить. Затим скаже: «Тату, бережи себе». Щоразу цими словами закінчувалася наша розмова. Я вже це знав і завжди чекав на її останню фразу.
— Дружина розповідала про історію вашого кохання. Але хочеться від вас почути, чи не шкодуєте, що стільки літ не були разом?
— Якби життя можна було прожити заново, мабуть, усе було б так само. Я не вірю у випадковості. Якщо сталося так, а не інакше, значить, так воно мало бути.
— Мабуть, не просто на п'ятому десятку літ починати все заново? Жити на найманій квартирі…
— Знаєте в чому була найбільша складність? У тому, щоб змінити вироблений уклад сімейного життя, свої звички. Людині важко таке дається. Потрібен сильний мотив.
— У вас такий мотив був …
— Виходить. Але наше майбутнє найбільше залежало від Людмили. І все-таки я дочекався, коли вона сказала, що будемо разом.

«ЯКЩО ВОРОГ СТРІЛЯЄ У ТЕБЕ, ТО ВИБІР У ТЕБЕ ОДИН…»
Андрій Нагай прийшов у редакцію Волинь-нової зі своїм бойовим побратимом, командиром групи Олегом Твердохлібом, який також проходить на Волині курс реабілітації після кількох контузій. Олег - лучанин, військовий, у Збройних силах відслужив 25 років. Має двох дітей - доньку–студентку та сина–п'ятикласника. Дружина про рішення добровільно йти в зону АТО сприйняла з розумінням: військовий має захищати свою землю.
— Олеже, а яке ваше відчуття цієї війни?
— Воювати непросто, не всі витримують. Найперше треба усвідомити, для чого ти приїхав. Потрібен мотив. В «Айдарі» зібралося старше і молодше покоління. Нас, старших, жартома називають динозаврами. Але ми об'єдналися, щоб допомагати молодим. Ми їх не те що опікаємо, але намагаємось готувати до бою. Не можна, щоб хлопець без досвіду одразу йшов на передову. Спочатку він мусить подивитися на все збоку — нехай снаряди подає, патрони в магазин заряджає. Наступного разу буде легше. Це як у стрибках із парашутом: перша спроба не страшна, бо не знаєш, що на тебе чекає. А вдруге перед люком стоїш і думаєш — стрибати чи ні. Коли під час першого бою солдат допомагає старшим, то в другому він уже знає, що на нього може чекати. І, відповідно, вирішує, чи спроможний він це витримати. Чи, може, краще взяти речі і повернутися додому. Ми не осудимо його. У нас було багато хлопців, які після першого бою зривались психологічно — спати не могли. Але якщо молодий чоловік все ж пересилить себе і піде в атаку наступного разу, значить він психологічно сильна людина.
— А як тоді ті, хто покинув поле бою?
— Такі згодом найбільше мучаться, бо відчувають провину, що залишили бойових побратимів.
— Одне слово, війна — далеко не романтична прогулянка. І не в кожного підніметься рука вбити ворога …
— Звичайно. Але коли він біжить тобі назустріч і стріляє, в тебе не залишається іншого вибору, як тільки відповісти тим самим.

Нагадаємо, Олег Твердохліб, до речі, почесний донор, який здавав кров понад 300 разів! Не дивно, що і в цей тривожний для країни час, він знову на передовій, бо не може відсиджуватись дома.