Солдат 51-ї механізованої бригади Роман Попік, який зараз перебуває в Луцькому гарнізонному госпіталі, коли зайшла мова про забезпечення армії, зізнався: «Якби не волонтери, ми б не вижили. Були ж голодні, голі і босі. Мали один бронежилет на п'ятьох. Кому його дати? Вони привозили все, що просили». Пише газета Волинь-Нова.
     
Подібне можна почути й від інших воїнів. Солдати ледве не моляться на волонтерів. Ці небайдужі люди взяли на себе функцію держави, перебрали обов'язки чиновників, які повинні забезпечувати армію, дбати про біженців. Вони працюють із військовими напряму. Дізнаються, що їм найбільше потрібно і привозять. Нерідко під обстрілами, ризикуючи життям. Ці люди не вважають себе героями, не чекають подяк чи слави, не піаряться. Вони працюють, бо так велить їхнє серце — підтримують бійців і, як це не дивно звучить, обороняють їх… від держави. Воїнів 51-ї бригади, яких збираються судити за начебто дезертирство, крім адвокатів захищають і громадські активісти.

Напрямки роботи волонтерів різні - пошук зниклих у зоні АТО військових, ліків, транспортування поранених, повернення загиблих додому, правова допомога бійцям, підтримка сімей і вимушених переселенців. Вони забезпечують армію, Національну гвардію, госпіталі усім необхідним. Це, звісно, добра справа. І маємо тішитися, що серед нас є такі безкорисливі люди. Але ж у нас є й держава. Саме вона має забезпечувати своїх громадян усім необхідним. І в першу чергу тих, хто її захищає. Звичайно, у квітні-травні їй не просто було це робити. Не вистачало навіть одягу для бійців - ніхто ж не збирався воювати. Тож матері перед тим, як відправити синів на війну, купували їм і форму, і взуття, і бронежилети та каски. Але вже пройшло більш як півроку від початку активних бойових дій. У нас є Президент, нова влада, є можливість знайти гроші на потреби тих, хто її захищає чи лікується в госпіталях.

Здавалося, держава і волонтери мали б бути партнерами. Але в Україні все інакше. Держава намагається заробити на них. Ще з часів Майдану волонтери просили звільнити їх від податку на допомогу. Адже 17 відсотків від зібраних коштів вони змушені були віддавати. У парламенті було кілька законопроектів. Проте їх не виносили на обговорення. І лише у вересні Президент підписав закон, яким на час проведення АТО благодійна допомога звільняється від податку. Але радіти рано. Закон є, а механізму звільнення від податків нема. Та й волонтерський рух в Україні поза законом. Адже, згідно з вітчизняним законодавством, волонтером може бути людина, яка досягла 18 років і уклала договір з волонтерською організацією на здійснення діяльності. При цьому остання має отримати ліцензію від Міністерства соціальної політики. Словом, є договір -тти волонтер, а ні - вибач. Займатися добродійністю не маєш права. Але ж це суперечить здоровому глузду! Волонтерство - поклик душі, добровільна справа кожного і забороняти робити добро людині не гоже. Небайдужі до долі країни і її громадян українці не чекають особливої допомоги від держави. Вони хочуть лише одного: аби їм не заважали, якщо не можуть допомогти. Але люди, які їздять у зону АТО, повинні бути соціально захищені, знати, що у випадку загибелі держава потурбується про їхні сім'ї.