Про пекло війни 38-річний військовий із 51-ої механізованої бригади Олег із Літинщини говорить небагато. Тут, на мирній землі, він більше почав цінувати життя. Він знає, що таке зрада командирів. Знає, що таке сидіти під дулом автомата й просити Всевишнього помилувати. Про це повідомляє сайт Real-vin.

Здається, що за кілька місяців тієї клятої війни він постарів на багато років. А ще зовсім недавно із дружиною виховував дітей та виготовляв альтанки… Коли прийшла повістка, пішов на фронт без роздумів. Були на полігоні у Новому Калинові. Там він зустрів товариша із Шаргородського району Михайла, з яким 15 років тому служив у Білій Церкві. Зрозуміли, що потрібно йти захищати країну й підтримувати один одного. Через три тижні навчань військові були на передовій. Олег згадує бій під Іловайськом.

– Це було наприкінці серпня. Всі знають про так званий «зелений коридор», хоча це просто була дорога смерті, — розповідає Олег. — Ми були у подвійному кільці, й живими вийти звідти було нереально. Я механік, водій розвідувальної машини та БТР. Ми були одними із перших у колоні, з боку «зеленки» пішла метушня. Нас розбили біля Осикового, хлопці пішли далі на Новокатеринівку. Перший БТР так лупило, що повідбивало педалі, задні люки були відкриті. Проти нас воювала військова бригада із Іваново. Хлопці тікали, хто куди бачив. Мого товариша поранили у живіт, по рації просили командира повернутись, щоб забрати нас, живих. Але той не зробив цього. Ми телефонували в Генштаб, тільки там сказали, що ще вчора нас не мало бути в живих… А за день до того командир наказав зняти із наших БТР та іншої техніки акумулятори й поставити собі у машину. Натомість у нашу техніку поставили акумулятори із замкненими батареями, щоб ми не змогли виїхати з оточення.

Росіяни взяли нас у полон. Тоді я вирвав чеку з гранати, але вона не спрацювала. Подумав: якщо вже вмирати, то когось із терористів треба забирати теж із собою. Весь час росіяни повторювали, що теж не хочуть воювати, адже вдома у них родини. Товаришеві поставили крапельницю, пригостили нас цигарками. В мене ж було поранення у ногу осколком, але я тримався.

Олега разом із ще кількома військовими відвезли до офіцерського штабу бойовиків. Там він і побачив свого командира.

– Сказав йому, що світ дуже тісний. Той почав відбріхуватись, що він не винен. Ми бачили, як із території штабу терористи стріляли у літак СУ-25 й раділи. Ні їжі, ні води не давали. Відправили до ставка, де було багато тухлої риби. Повідгрібали її руками й напились. Такою смачною вода мені ще ніколи не здавалась. Тоді повантажили нас на КамАЗ разом зі своїми вбитим та пораненим. Возили полем, зав’язали очі та руки. Там ми й ночували. Я довго думав, навіщо це. Зараз розумію, що, мабуть, був хтось свій, хто здав… І це ж не перша зрада. А наш генерал, який родом з Донецької області, здав Волинську бригаду повністю. Він приїхав у табір, все нормально було. А коли поїхав — бригаду накрили «Градами». І вдруге приїхав – у нове місце, куди передислокувалася бригада. Все добре. Поїхав — знову накрили «Градами». Так само дивно було бачити БМП, на якій він їхав, цілою у російських військових… Зараз генерал у Росії, чув, що може воювати на боці ДНР. А ще дивували безглузді накази підривати бойову техніку, якою можна було б вивезти не один десяток хлопців. Я не міг зрадити хлопців. Краще вже бути ніким у очах командира, ніж потім отримувати від вбитих горем матерів листи…

У полоні терористів Олег провів три дні. Пороздягали до пояса, вишукували татуювання із зображенням кажана та скорпіона. Військового врятувало, що у нього воно було на нозі. А одному молодому хлопчині відрізали руку, бо там був герб України, інших двох із «Донбасу» розстріляли. Ненавидять там добровольців…

За чотири місяці військовий отримав 7 тисяч гривень заробітної плати, поранення у ногу досі дає про себе знати. Олегу бридко дивитись новини, де псевдогерої розповідають, що начебто вони виводили колону з котла, хоча насправді були чи не останніми. Боляче знати, що були зрадники. Соромно згадувати, але навіть тоді, коли вони їхали у КамАЗі з пораненими, то ті лежали на підлозі. Ніхто із наших же військових не хотів звільнити для них місце…

А ще Олег хоче побачити бойових товаришів, які нині у полоні або ж безвісти зникли. Їхні очі йому часто сняться…