Що буде з сільським гоподарством Волині та як зміниться виробництво під впливом влади. Про це пише газета Волинь-нова.

Сільське господарство дотують у багатьох країнах, і Україна – не виняток. Навіщо? По-перше, щоб зробити власну продукцію конкурентоспроможною і захистити внутрішній ринок від імпортної. По-друге, щоб здешевити її вартість, адже реальні затрати на сільгоспвиробництво часто перевищують купівельну спроможність споживачів. Та є ще одна ціль, про яку хочемо поговорити докладніше, – дотаціями визначити бажаний напрям сільського господарства. Бо якщо бюджет підтримує агрохолдинги – це одне, якщо малих виробників – інше. 

Наразі й українські, й волинські програми підтримки сільгоспвиробників не демонструють якоїсь чіткої спрямованості. Чиновники залюбки послуговуються формулою кіношного героя: «Ми за великотоварні господарства, але не проти одноосібників». Іноді формула видозмінюється: «Ми за одноосібників, але не проти великотоварних господарств». У принципі різні типи господарств можуть співіснувати, проте все одно якийсь тип превалюватиме над іншим. Та на головне питання — яким влада хоче бачити волинських виробників через 10—15 років? — важко відповісти, навіть прочитавши усі вісім програм фінансової підтримки галузі АПК Волинської області, що діють у 2014 році.
З великотоварними господарствами усе більш-менш зрозуміло: обласний бюджет дотує закупівлю молодняку в селян для вирощування та поповнення основного стада, частково компенсовує вартість штучного осіменіння та обладнання для пунктів штучного осіменіння, дотує посіви жита, частково відшкодовує вартість будівництва та реконструкції овоче-, фрукто- та картоплесховищ, а також холодильного, пакувального та іншого обладнання, відсотки за кредит на придбання продовольчого зерна для формування регіонального запасу. Якщо компенсація будівництва овочесховищ чи формування регіонального запасу до певної міри зіграла позитивну роль, то інші програми не дали очікуваного результату. Закупівля молодняку провалилася. Та й хто купуватиме у селян телят, генетичний потенціал яких нікудишній? Або візьмімо дотацію жита. Коли обґрунтовували необхідність цієї програми, то бідкалися, що ця культура нерентабельна, площі під нею скорочуються і невдовзі не бачити нам «Бородинського». Тим часом департамент агропромислового розвитку оприлюднив інформацію, що цьогоріч започатковано експорт жита, 7 тисяч тонн якого волинські виробники продали за кордон. То виходить, обласний бюджет дотує культуру, яка має експортний потенціал? Для чого? Щоб збільшити прибутки експортерів?
З одноосібниками у програмах взагалі незрозуміло. Про підтримку селян, якою кишать обласні програми, навіть не починатиму. Просто кортить зрозуміти, якого господаря виховає дотаціями обласна влада. Бо хоч-не-хоч, але державні гроші впливають і на психологію тих, хто їх отримує. Чимало обласних програм передбачають підтримку молочного скотарства. Зокрема родинні ферми, що утримують три і більше корів, на кожну голову одержують по 200 гривень щороку, а ті, що утримують п’ять і більше корів, можуть взяти кредит на будівництво міні-доїльного залу. А ще пропонують позику на закупівлю корів та нетелів, компенсацію за штучне осіменіння корів та створення громадських пасовищ. Вже й мови немає про сумнозвісні доїльні та холодильні апарати.
Складається враження, що усі пропоновані види дотацій спрямовані на лише те, щоб, як лицемірно казав колишній очільник області, «сільським трудівницям було легше». Мовляв, нате вам і корів у кредит, і пасовища, і штучне осіменіння, і доїльні апарати, і холодильні, а нині вже й доїльні міні-зали — тільки працюйте! Але що з того всього селяни отримали на виході? Збільшилася ціна на молоко? Вони почали більше заробляти? Краще жити? Чи стало, врешті-решт, людям легше? Напевно, тут треба шукати відповідь на запитання, чому перелічені дотації не дали ефекту. Бо поголів’я корів стабільно зменшується. Ціна на молоко однакова. Зайнятість на селі не зросла. Які там ще благородні цілі переслідували розробники програм?
Можна легко аргументувати підвищення якості молока завдяки роздаванню доїльних апаратів. От тільки селянам з цього нуль користі. Бо молоко, видоєне подарованим владою апаратом, не подорожчало. І холодилки не допомогли. Про кооперативи, які «мають бути до кінця року в кожному районі» (нагадаю, то був 2013-й), навіть не йдеться. В області реально діє три-чотири молочарські кооперативи. Проте вони зорієнтовані на міські ринки, оскільки переробники не хочуть купувати у них продукцію. «Мені у вічі сміялися менеджери молокозаводів: навіщо нам купувати у вас молоко як у кооперативу, якщо ми купимо його як в одноосібників», — розповів голова кооперативу «Благовіст» із села Четвертня Маневицького району Олександр Махновець. Переробники знають, що кажуть, бо договорів з селянами так і не укладають. Жодної відповідальності.
Розгляньмо дотацію у 200 гривень на корову для родинних ферм. Галочка? Так. Стимул збільшувати поголів’я? Ха-ха! Чиновники самі зізнаються, що збільшення кількості родинних ферм проходить переважно за рахунок легалізації тих, що вже працюють. Зрештою, чому рівняти всіх під одну мірку, якщо господарі знають, що кожна корова різна. Хоча дотують усіх однаково. Чи не пора дотувати за іншими параметрами? Ідею справедливої державної (чи обласної, як у нас) підтримки неодноразово пропонувала Асоціація фермерів та землевласників Волині: дотувати кілограм м’яса, молока або ж гектар ріллі, і тоді ініціативний і працьовитий господар отримає більше. Бо селяни не гірше за чиновників розуміють, що потрібно робити: і нові породи тварин купувати, і обладнання. Питання, як завжди, у коштах.
Втім, якщо придивитися до обласних програм, то помітно, що дотації давали заробіток переважно або банкам (обласний бюджет покривав відсотки за кредитами для купівлі корів чи обладнання), або виробникам/продавцям обладнання. Бо селяни гроші на руки отримували тільки в рідкісних випадках. А за такої філософії розвитком і не пахне.
Чому б не об’єднати кошти, розпорошені по різних програмах, і не простимулювати ту саму молочну галузь? Притім поставити чіткі умови: протягом визначеного часу дотуємо все товарне молоко, через рік (два, п’ять) — тільки тих господарів, що утримують п'ять і більше корів та користуються доїльним апаратом, ще через рік (два, п’ять) – тих, хто має холодильну установку. Повірте, щойно ціна на продукцію буде хороша, міцні господарі самі і необхідне обладнання куплять, і кредити на холодилки оформлять. І все це — без допомоги влади.
Тому нині найважливіше — визначитися з філософією підтримки: кого дотуватимемо коштом обласного бюджету і що хочемо з того мати. Водночас не забуваючи, що міцний господар не той, який постійно отримує рибу, а той, який сам навчився її ловити.