Так сказав про бійця, який із госпіталю приїхав до побратимів-«айдарівців», лучанин Олег Твердохліб, старшина другої роти уславленого батальйону, який на 60 відсотків сформований із волинян. Олег у його рядах — із перших днів створення. Пережив п’ять контузій, поранення в ноги, але, підлікувавшись, знову повернувся на Схід. Пише газета Волинь-Нова.

СТАРШИНА — КОМАНДИР «ДИНОЗАВРІВ»
З Олегом Твердохлібом ми познайомилися кілька років тому в обласній станції переливання крові як із Почесним донором. Чоловік тоді служив старшиною у СДПЧ-1, відав господарськими справами, власним прикладом учив молодих еменесників дбати про відмінну фізичну форму, міцне здоров’я, силу духу. За Твердохлібом услід йшли хлопці-рятувальники і кров здавати, й на Стир моржувати, і в спортзал качатися… Поважали свого старшину за розважливість, хазяйновитість і за щиру, доброзичливу вдачу. Так відгукуються про бойового товариша на псевдо Старшина і його теперішні побратими по службі.
У квітні Олег Твердохліб, вийшовши на пенсію, почав топтати стежку у військкомат. Каже, як колишньому військовому не випадало відсиджуватися вдома, коли мобілізовували зовсім молодих і необстріляних. Але 46-річному чоловікові відмовляли — за віком, мовляв, уже пізнувато… І Олег поїхав на Схід добровольцем, сказавши вдома, що напитав у Києві роботу на будівництві.
— Дружина, напевне ж, здогадувалася, куди я збирався, але, знаючи мою вперту вдачу, навіть не намагалася відмовляти. Як би я міг тут спокійно жити, знаючи, що гинуть майже діти, які не мають ані досвіду, ані елементарних військових навичок. Знав, буду потрібен поруч, щоб у якихось випадках стримати молодих і «безбашенних», у якихось ситуаціях — навчити, підтримати, скерувати. У нас є взвод «динозаврів», тих, кому за 40, я ним командую. А після бойових завдань виконую старшинські обов’язки, стежу, щоб був порядок на складах, щоб хлопці мали в що переодягнутися, чим перекусити, — розповідав Олег Анатолійович, прийшовши до редакції після крапельниці й процедур із Луцького військового госпіталю.
Розмову час від часу переривали телефонні дзвінки до нашого співбесідника. Лікування він поєднує з волонтерською роботою: допомагає родинам загиблих і важкопоранених хлопців оформити необхідні папери, щоб сім’ї могли одержати обіцяні допомоги і пільги, часто відвідує Луцький координаційний центр підтримки учасників АТО, намагається бути корисним іншим. Обмовився, що за останні кілька місяців схуд на 25 кілограмів, бо весь час — у русі.
— Обов’язково передайте подяку юристам Координаційного центру, усім волонтерам, які щоденно після роботи поспішають на вулицю Червоного Хреста пакувати речі, продукти для бійців. Завдяки таким людям, які віддають усі сили, увесь свій час, щоб підтримати військо, наші хлопці й тримаються героями, — наголошував Олег, російськомовний патріот з істинно українським прізвищем й українською душею.
Його батька, уродженця Вінниччини, після закінчення інституту послали як молодого спеціаліста на роботу в Грузію. Там і пройшло дитинство Олега, шкільні роки. Потім служив у Німеччині. Скрізь доводилося послуговуватись російською мовою. Так і не перевчився.
— У нас у батальйоні є не тільки російськомовні українці, а й росіяни, які готові життя віддати за Україну. Не так важливо, якою мовою говориш, головне — якими є твої дії. Мій дід Твердохліб у роки Другої світової врятував багато євреїв. Його запрошували у гості в Ізраїль, а дід не поїхав, казав, що ризикував би і заради людей іншої національності. І я, напевно, в діда вдався, бо найбільше ціную в людях гідність, порядність, здатність до мужніх вчинків, а не вміння красиво говорити, — трохи зніяковіло пояснює чоловік.

В АПТЕЧКИ ХЛОПЦІ КЛАЛИ ЖІНОЧІ «ТАМПАКСИ»
Розпитувала в Олега Анатолійовича про те, чи задовольняє бійців рівень першої медичної допомоги, адже щодня чуємо у новинах повідомлення про поранених у зоні АТО. Нарікань не почула. Зараз волонтери забезпечують учасників бойових дій імпортними сучасними, добре укомплектованими аптечками, а на перших порах, у травні, вони рятувалися тим, що могли роздобути, іноді — підручними засобами.
— Мали при собі перев’язувальний пакет, джгут, щоб зупинити кров, і жіночі тампони, які застосовували при кульових пораненнях, аби під час транспортування боєць менше знекровився. Бувало, привезу «300–го» (важкопораненого) у госпіталь і питаю, чи потрібні донори. Завжди ношу із собою посвідчення, кілька разів здавав і на Сході кров, — як про буденні речі говорить Олег Анатолійович.
До речі, працівники обласної станції переливання крові повідомили нам, що рекомендували Олега Твердохліба до надання йому звання «Заслужений донор України». Адже чоловік ділиться кров’ю з тими, хто потребує допомоги, впродовж трьох десятків літ. І здав за цей час до 45 літрів (п’ять відер).
З великою теплотою згадував наш співрозмовник військових лікарів, які поїхали в зону АТО, залишивши престижну, високооплачувану роботу, і, ризикуючи життям, щоденно рятували поранених:
— Біля Хрящуватого загинув наш ангел–охоронець Андрій Вікторович Алмазов, лікар від Бога, росіянин дворянського походження, людина дуже благородної вдачі. Тепер із хлопцями воює інший лікар, теж світило медицини, один із найкращих анестезіологів України, який працював у клініці Вінницького медуніверситету. Із самого початку ми вчили бійців азів невідкладної медичної допомоги. А ще в нас діє обов’язкове правило — як би тяжко не було, своїх не залишати. І поранених, і вбитих завжди забираємо.
За словами Олега, навіть російські військові експерти відзначають високий рівень боєздатності батальйону «Айдар». Що означає це слово? Назва річки на Сході України з давньотюркської перекладається як «безстрашний вершник». І наші земляки–айдарівці щоденно проявляють свою мужність. Про кожного з них старшина Твердохліб готовий розповідати годинами.
— Коли самооборонівці гуртувалися, щоб їхати на Схід, Сергій Рижков, збираючись у дорогу, вибив на крилі своєї «Волги» 14 зірочок. Стільки хлопців тоді зголосилося йти воювати. Багатьох уже нема. Втрачаємо найкращих. Загинули Ігор Філіпчук, Олег Михайлов, який підірвав себе гранатою, щоб не потрапити у полон. Я домагаюся, щоб йому дали звання Героя України…
Схвильовано і щиро розказував наш гість про кожного з тих, із ким останні півроку ділив біль і радість, хліб і набої. Навіть поранені, як згадував Олег Твердохліб, відмовляються їхати в госпіталь. Для прикладу навів історію лучанина–санінструктора на псевдо Лисий. «А його не Роман звати?» — перепитала я.

ВІРШОВАНА СПОВІДЬ БОЙОВОГО ПОБРАТИМА
Влітку у «Волині» ми опублікували щиру, хвилюючу поетичну оповідь про бойові будні батальйону. Автор тексту — «айдарівець» Роман (псевдо Лисий). Скромний молодий відвідувач не сказав, звідки він родом, як його прізвище. Мав перев’язану руку, лікувався у військовому госпіталі, рвався знову на Схід. Тож завершив написане так: «Тримайтеся, хлопці: рука заживе — вернуся до вас, чекайте мене…».
І ось тепер у розмові з Олегом Твердохлібом з’ясувалося, що ми обоє відкрили для себе чимало нового про цього бійця. Наш гість дивувався:
— З Романом сиділи в одному окопі, багато всього разом пережили, а от про те, що він зуміє описати у віршах наші військові будні, навіть не підозрював. Відтворив усе так, як було насправді, читаєш — аж мороз по шкірі. І про мене там є кілька рядків, де про старшину згадує. Роман — дуже совісний хлопець. Коли після поранення його відправляли на базу, впирався як міг, щоб залишитися, бо переживав за друзів. Трохи підлікувався — відразу приїхав назад. Тепер Ромчик знову потрапив у госпіталь.
Зітхнувши, Олег Анатолійович припустив, що, напевно, цього разу вернутися Лисому на передову не вийде. Тому й назвав прізвище побратима — Роман Луцюк. Пояснив, що послуговуються псевдо не від добра: до бійців добровольчих батальйонів сепаратисти відчувають особливу ненависть, в полон не беруть, а якщо заволодіють документами, які засвідчують особу, тероризують рідних погрозами. Пліч-о-пліч воюють в «Айдарі» батько із сином, брати… Втім братами тут часто стають донедавна зовсім незнайомі люди.
— Кажуть, щоб пізнати, хто чого вартий, іноді мало життя. А нам вистачає одного бою, щоб оцінити, хто з тобою поруч. Воюємо не за гроші, не за відзнаки, а по совісті. Щоб не було соромно дітям в очі дивитися. І мені рідні кажуть: не їдь більше. Але ж там мої хлопці! А вдома підростає син, збирається у військовий ліцей. Нехай уже я відвоюю й за нього, щоб наші діти жили у мирній і щасливій Україні, — сказав на прощання Олег Твердохліб.