На вході у волинський Драмтеатр – кілька десятків людей. Кучкуються, групами – надворі морозно. Разом – тепліше. В театр уже запускають, але люди вперто чекають надворі. Не заходять, бо ще не всі прийшли. Компанія пенсіонерок чекає на подругу. Та підходить до будівлі повільно, зважує кожен крок, аби не послизнутися. Вона трохи старша за своїх подруг – іти допомагає кийочок.

Перед входом бабуся у червоній хустині з квітами ледь не плаче. Забула вдома квиток. Її не пускають. Вона розгублено озирається довкола і питає, чи нема у кого, бува, зайвого. Розчаровано крокує до виходу. Дівчина-студентка довго копирсається у сумці і нарешті витягає два квитка. Один віддає. Мала прийти з подругою, але у тієї знайшлися інші справи. Бабуся не вірить своїй удачі, невпевнено бере квиток і без упину дякує. Аж поки студентка не зникає з поля зору.

У гардеробі черги немає. Молоді вагаються, чи здавати верхній одяг – у приміщенні холодно. Пенсіонерів відсутністю опалення не налякати. До походу в театр вони готувалися: урочисто вдяглися, робили зачіски, макіяж. До того ж, дивитися виставу у десятирічних дублянках і старих курточках – якось аж непристойно. Вони впевнено лишають речі на вішаках, беруть свої номерки і підіймаються на другий поверх.

- Треба було, мабуть, вдягати спідницю, – дівчина у джинсах окидає оком компанію старших жінок поруч. – Але ж холодно!

- Ой, перестань. Ми ж не в церкві! – іронічно осмикує її подруга.

Речі все ж здали.

До вистави лишається хвилин зо двадцять. Зала поступово заповнюється пенсіонерами, людьми з обмеженими можливостями і молодими парами. Останніх – найменше і вони вирізняються серед публіки.

У десятому ряді, біля входу, моститься хлопчик років семи. Бабуся з наймолодшим онуком – на кілька рядів попереду. Він сидить, нудиться, скептично оглядає сусідів.

- Я вже сто разів був у театрі! Скільки можна? – закочує очі і кривиться.

Його молодший братик бігає залом. Йому веселіше – довкола багато людей. І всі цікаві. Старший намагається всадити його коло себе – той не дається – ще не дослідив ряди позаду.

- А який буде спектакль? – жінка на милицях сідає скраю у дев’ятий ряд. – О, про Кайдашеву сім’ю? Весела історія буде, - усміхнулася.

Вистава для більшості з цих людей – не головне.  Є важливіші теми – треба наговоритися з усіма знайомими. Вони тут на кожному кроці.

- Які люди в Голівуді! – енергійна жіночка років п’ятдесяти сплескує руками і радісно скрикує. Побачила знайомого за кілька метрів. Той саме розглядав цифри на сидіннях – шукав своє місце.

-         Який Голівуд? Волинь! – жваво підмигує чоловік.

Плутанина з місцями – безперервна. Номери рядів затерті, ледь помітні, особливо для літніх людей. Вони беззахисно блукають залом і не можуть зорієнтуватися.

За кілька хвилин до початку у шостий ряд пробираються три подруги. Їхні місця – подалі від проходу, потрібно розминутися з десятком поважних панів.

- Ноги порозставляли оце – пройти нема де, –  жінка з червонуватим волоссям, заплетеним у косу, грайливо окидає оком дідусів. Ті повсідалися і не дають їй пройти. Додає, – Я женщіна така, що й на коліна сісти можу!

У цьому, здається, ніхто не сумнівається.

Мужчина у картатому сверті шаріється і піднімається, аби пропустити впевнену пані.

- Ні, тут не сідай. Це місце ми бронюємо. Олю, ну як для кого? Хай якийсь мужчина прийде і сяде коло тебе. Я, між іншим, для тебе стараюсь. Тобі що, заміж більше не хочеться? Не сідай, кажу! – їй років за шістдесят, вона енергійна і жвава. Турбується про подругу. Та сидить тихо, просить не привертати так багато уваги. Але леопардовий светр і яскравий шалик вже зробили свою справу – увага залу прикута до «женщіни, яка і на коліна сісти може». Чоловіки заграють і роблять компліменти.

Вистава починається із запізненням хвилин на двадцять. Але цього ніхто не помічає. Гамір, сміх – потрібно розповісти один одному все на світі. Багато хто зустрічається лише на таких заходах. Інші нагоди трапляються рідко – купа справ, для посиденьок у колі друзів вже немає часу і сил.

Під час першої дії розмови продовжуються – нові знайомі коментують дії акторів. Тихо шепочуть, але чує півзали. Ніхто не протестує і не кричить на «порушників порядку». Всі все розуміють. До того ж, вистава затягнута. Триває, здається, нескінченно довго. Але вдячна публіка аплодує і тішиться.

У антракті розмови продовжуються. Чужі  знайомляться між собою і за 5 хвилин спілкуються так, ніби знали один одного з дитинства. Друзі розповідають життєві історії. Стільки всього трапилося, стільки новин ще не чули!

До другої дії лишаються не всі. У залі морозно. Зрештою оглядають виставку караваїв у коридорі і йдуть по верхній одяг на перший поверх.

Троє поважних панів років по сімдесят вже вдяглися. Вони стоять біля дзеркала і щось чекають. Підхожу, питаю, чи можна їх сфотографувати. Вони погоджуються і розпитують про моє особисте життя. Стають в рядочок. До них підбігає ще один друг – дідусь, який зовсім не дідусь: енергії, жвавості і безтурботності йому не займати. Підходить і їхня подруга. Бабуся спершу сором’язливо стоїть поодаль, але дідусі одразу кличуть її до спільної світлини. Просять листом вислати фотографію. Лишають адресу.

- Ми ту виставу вже бачили. Нам не сподобалася, але де б ми ще зустрілися? – один із панів чарівно усміхається і допомагає своїй подрузі вдягнути пальто. Йдуть на каву.

 

Підслуховувала Альона Вишницька

Показ вистави "Кайдаші" за І.Нечуй-Левицьким було організовано до Міжнародного дня інваліда Фондом Ігоря Палиці "Новий Луцьк". Захід відбувся у Волинському академічному обласному музично-драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка. На виставу було запрошено 35 громадських організацій Луцька

*Програма міжредакційного обміну Фонду розвитку ЗМІ