Навпроти військового госпіталя – Центральний ринок. Там гамірно. Люди заклопотано метушаться у своїх справах. Через дорогу – паркан. За ним – кілька старих військових машин. Пропускний пункт на територію – ледь помітний. На дверях – аркуш формату а4: «Відвідування поранених з АТО: з 16.00 до 18.00».

         Зараз – пів на п’яту.

 Кожен день – збройних сил

         Охоронець читає газету. Я не можу второпати, як відчинити загратовані двері. Він здивовано підіймає очі і відволікається від свого захопливого заняття.

-         Вам щось підказати? – люб’язно питає і літературною українською пояснює, де шукати відділення. Зрештою виводить мене надвір: «на пальцях» зрозуміліше.

Перший поверх госпіталю підіймається на кілька метрів від землі. До нього з вулиці ведуть високі сходи. У холі малолюдно і тихо. Три хлопці, ледь за двадцять, пошепки перемовляються між собою. Щойно прочиняються двері, змовкають, озираються, розгублено усміхаються, шаріються, вітаються. Невпевнено повертаються до розмови.

На другому поверсі – кілька відділень: терапевтичне, хірургічне. Медсестра із золотавим волоссям усміхається і розказує, як зорієнтуватися. Нові відвідувачі тут з’являються рідко. Регулярно приходять лише волонтери. Питаю, до кого не ходять взагалі. Медсестра знизує плечима.

У хірургічному немає коридору. Точніше, він був, але до війни. Зараз там суцільна палата. Тягнеться на кілька десятків метрів, заставлена ліжками у два ряди. Всі охайно застелені коциками. Тут не так, як на центральному ринку. Не гамірно. Кілька військових сплять, ще зо п’ять – сидять у навушниках і вичитують телефонні новини. Один – дивиться на ноутбуці фільм.

І зовсім не відчувається, ніби державне свято. Для військових тут кожен день – збройних сил.  

Динаміки кричать мирно

Там, де коридор повертає ліворуч, – кілька медсестричок. Молоді, симпатичні, енергійні, привітні. Біля них – невеличка шафка, заставлена печивом, цукерками, закрутками з варенням, ящиками мандаринів і яблук. Сюди складають усе, що приносять волонтери і поодинокі зайди. Смаколики тут спільні: кожен бере, що і коли хоче.

Питаю у медсестр, з ким із військових можна поговорити.

-         З усіма. Всі хороші, – лагідно відповідають. Знову дивуються, що вперше.

-         Ось можна з Юрою – він нещодавно з полону повернувся. Розказував нам усе. І Вам розкаже.

Показують на хлопця у смугастій футболці. Він саме прямує до виходу. Його окликають. Той здивовано озирається, зупиняється, змінює траєкторію руху. Відповідає однослівно, неохоче, оглядає товаришів з надією, що хтось поговорить зі мною замість нього. Нікого не знаходить – всі зацікавлено позирають на єдину відвідувачку, але зайняті чимось своїм.

Юра пропонує мені присісти на своє ліжко. Я виймаю диктофон.

- Ой, ні, я нічого не говоритиму на камеру чи запис, – хлопець категоричний і трохи сердитий. Чим його образили журналісти, не пояснює. Лише смутнішає і змінює тему. Я вимикаю диктофон і ховаю його у наплічник. Юра дивиться на мене з недовірою. Переконую його, що таки справді: вимкнула, сховала, не записую, просто хочу поговорити.

Йому ледь за двадцять, служить за контрактом. Разом із товаришем були в полоні неподалік від Луганська – намагалися втекти, але  натрапили на блокпост бойовиків. Їх тримали у підконтрольній сепаратистами будівлі прикордонного пункту. Годували, чим доведеться. Наприклад, котячими рибними консервами. Юра розповідає спокійно. Для нього війна – це буденність – те, з чим доводиться жити щодня. Для артобстрілів немає вихідних. Розповідає вже не вперше – знуджено повторює те, що говорив десятки разів різним людям. Питає, нащо мені це слухати.

Чує про «захисників України», недослуховує, підіймається і йде геть. Патетику тут не сприймають і не люблять.

На сусідньому ліжку поранений вмикає на всю гучність фільм. Хвилин за п’ять засинає. Динаміки кричать у самі вуха, але це йому не заважає. Військові до звуків звикли. Добре, коли вони мирні –  як фільм.

 Якби присів – то все

 Юра повертається за кілька хвилин. Від нього – запах цигарок. Сідає на ліжко навпроти. До нього приєднується товариш. Він кілька разів проходив повз, загадково усміхався, тішився, як дитина. Нарешті сідає поруч і приєднується до розмови.

Його звати Вася. Має років сорок і прострелену ногу. Отримав поранення ще влітку, у серпні. Він механік – лагодить військову техніку. Того дня було спекотно і він пішов на річку скупатися. Почали обстрілювати. Машина, яку лагодив ще кілька хвилин тому, згоріла вщент. Розповідає з усмішкою. Каже, досі дивується своїй інтуїції:

- Коли обстрілювали, всі полягали на землю. А я стояв. Ніби відчував. От і прострелили ногу. Якби присів – то все. У голову чи ще кудись.

Вася планує повернутися на Схід. Хай лише випишуть з госпіталю:

- Скільки ж можна тут відлежуватися?

З його обличчя усмішка теж не сходить. Тут вміють цінувати життя. У госпіталі – військові, яким вдалося уникнути смерті. Пощастило не всім.

Час від часу коридором проходять бійці – як правило, поодинці. Або по двоє, якщо не можуть йти самостійно. Хлопець без ноги пересувається обережно, повільно. Прохід між ліжками вузький – легко можна зачепитися милицями і впасти. Хлопець зосереджений. Він дивиться на підлогу і не підіймає очей: ні на ноутбук, з динаміків якого кричать американці, ні на товаришів, які сміються і розповідають журналістці історії. Він крокує до виходу і зникає. Незабаром повертається. На його обличчі так само жодної емоції. Нічого не бачить навколо. Йде до своєї палати.

 Чотири порції

За кілька хвилин прочинаються двері і коридор заповнює аромат смаженої риби. Медсестра у білосніжному халаті принесла вечерю. На таці – чотири порції. Для тих, хто не може прийти в їдальню самостійно. Таких тут вистачає. Кілька хлопців наперебій схоплюються з ліжок, аби відчинити в палату двері. З важким посудом в руках це зробити неможливо. Жінка лагідно дякує. За новими тацями ходить ще кілька  разів.

 «Я на Майдані був!»

У хірургічному відділенні є WiFi. Волонтери провели. Всі читають новини – знають, хто з ким знову побився у Верховній Раді. Про новий уряд говорять скептично.

 Особливо Слава. Він спершу зосереджено читав щось з телефона, потім трохи спав. Нині прокинувся і долучився до розмови.

Він орієнтується, що відбувається між новими політиками:

- Один кричить: «Я на Майдані був 90 днів», а інший його смикає та волає: «Я теж був! Навіть більше – 91 день!». І чубляться через те, з’ясовують стосунки. Наче це нагальні справи, які потрібно вирішити.

З особливою іронією хлопці ставляться до «людей з Майдану» і комбатів у новому уряді. Не розуміють, чому ті зараз ходять червоними доріжками у ділових костюмах, а не воюють разом із ними – там, де справді необхідно. У госпіталі більшість – мобілізовані. Або контрактники. До добровольчих батальйонів ставляться з недовірою. Сперечаються, хто дав зброю «Правому сектору».

 У випрасуваній формі

Обговорюють дівчат:

- Уявляєте, дивлюсь, а там на блокпості стоїть тендітна дівчина у випрасуваній формі – жодної складочки. Зразу видно – жінка. Така, як у фільмах. І автомат тримає.

- У них [бойовиків] теж є, – відмовляє Юра. –  Тільки жінками їх важко назвати. Як я був у полоні, приходили кілька таких: кілограмів 150, гидяться, плюють на тебе. І ти мусиш сидіти, слухати. Принаймні, робити вигляд, що слухаєш. Можна було б і відповісти, якби не під прицілами автоматів. А так мусиш слухати.

У кожного пораненого на руці браслет з жовтої і блакитної стрічок. Принесли діти. Вони заходять часто, цілими класами, пишуть листи.  Над ліжком Слави – вирізаний з паперу голуб. У дзьобі тримає гілочку миру. До кутика ліжка прив’язана дерев’яна розмальована пташка.

-    Теж діти, – відповідає Слава, помітивши мій погляд.

Хіба це війна?

-         Хлопці, тут щойно прозвучала дуже правильна фраза! У нас в країні немає війни! – до розмови долучається Ігор. Він балакучий і лисий. Говорить впевнено і голосно. – У нас Антитерористична операція. Ан-ти-те-ро-рис-тич-на-о-пе-ра-ці-я, – повторює по складах.

-         Причому, – продовжує, – унікальна. Такої немає в жодній країні світу. Операція, внаслідок якої гинуть десятки тисяч людей. Хіба ж це війна? – риторично кидає питання у повітря.

У кожного свій погляд на те, чи варто оголошувати війну. 

         Слава – проти:

-         Якщо оголосять війну, це Путіну розв’яже руки.

-         Ой, ніби вони і зараз у нього не розв’язані, - іронічно коментує товариш.

-         Економіка в Росії вже ніяка. Він стільки грошей витратив на цю війну (а ще ж і Чечня!), що рік-два і все. На більше не вистачить. До того ж, ви реально думаєте, що росіяни хочуть війни? Вони бояться того слова. Військовозобов’язані ламають собі руки-ноги, аби не воювати в Україні. А ті, хто звідси вертаються, розповідають, що тут насправді нема ніяких фашистів і бандерівців. Правда поширюється між людей. Хоч вони там і зомбовані.

Дискусії в госпіталі виникають не так часто. Зараз – один із тих рідкісних випадків. Розмову невпевнено перериває чоловік на милицях – у нього поранена нога.

-         Хлопці, а ви у магазин не збираєтесь?

Роззираються один з одним. Кому потрібно, вже сходили. Тим паче, ввечері не завжди випускають. Хоча і це не проблема – якщо потрібно, тікають через паркан.

-         А тобі щось треба? Добре, десь за півгодини схожу, – відмовляє Юра. – Ти в якій палаті? 

Взяли за моду

Години відвідування вже закінчилися. Хоча за цим тут не надто слідкують. Мене не виганяють. Наостанок прошу сфотографувати хлопців. Юра скромно відмовляється.

Всі інші – не проти. Тільки сором’язливо мнуться і питають, де краще стати.

-         Тільки домалюй мені волосся, – жартує Ігор.

-         І будь ласка, не пиши нічого на кшталт «герої України». А то всі журналісти взяли за моду писати ці пафосні оди, – додає.

Слава усміхається і дякує, що зайшла. Кличе приходити ще. Відвідувачам тут раді.

 Альона Вишницька

*Програма міжредакційного обміну Фонду розвитку ЗМІ