Бійці 1-го батальйону територіальної оборони «Волинь» уже понад 60 днів перебувають у зоні бойових дій поблизу Дебальцевого. Вони звикли засинати під обстріли градів і плачуть, коли читають дитячі листи. Про це і не тільки, – у спецрепортажі з лінії вогню. Пише Громадське.Волинь.

З Луцька до Дебальцевого понад 1000 кілометрів. Дорога тривала. Однак в ній немає нічого особливого до першого міліцейського блокпосту в Ізюмі (Харківська область), яким розпочинається зона АТО. Її так називають тільки в Міністерстві оборони, Адміністрації Президента та інших владних структурах. Однак для бійців і волонтерів це війна.

Активісти «Автомайдану України» не вперше відвозять на Схід «гуманітарку» бійцям. Піски, Маріуполь, Дебальцеве – це лише невеликий перелік тих населених пунктів, де побували волонтери.

Цього разу вони зібрали понад 2 тонни різної допомоги бійцям тербатальйону, що дислокується у Дебальцевому. Все найнеобхідніше – від теплого одягу до продуктів харчування.

«Загублені» на лінії вогню

Виїжджаючи з Артемівська і прямуючи до Дебальцевого, по дорозі зустріли кілька блок-постів, які пропускали волонтерів далі лише за паролем. На шляху волонтери зустріли бійців 54-ої і 128-ої бригад. Вони розповіли про щоденне життя на блокпосту.

«Нас обстрілюють переважно з 20 години до опівночі. Буває раніше чи пізніше. Тож вам треба поспішати, щоб не потрапити під обстріли», – застерігають подорожні.

Хлопці не хочуть розповідати про щоденні реалії свого життя тут – в землянках. Однак погодилися провести екскурсію.

Дві землянки – одна навпроти одної – на території розташування військових.

У землянках є кілька дерев`яних власноруч зроблених ліжок, буржуйка, невеличкий столик, а також така розкіш як телевізор. Хлопці усіх гостей пригощають смачнючим чаєм.

«У зоні АТО ми 3 місяці. Уже понад 90 днів. Зі сторони командування про ротацію навіть мови не було. Озброєні ми значно гірше, ніж терористи. Той урал, який я отримав, ремонтували за власні кошти, – розповідає чоловік.

«У нас німецькі берці, одяг. Але й вони дісталися нам випадково. Волонтери одягали інших бійців. Що залишилося, віддали нам. У Міністерства оборони ми отримали лише зброю»/

          

«Це наш блокпост. Ми перевіряємо місцеве населення. Здається, що у нашої влади одна мета – лише стояти, не наступаючи. Відвойовувати свою землю в планах командування АТО нема. Бо якби було по-іншому, ми були би вже у Москві. Незважаючи на гірше озброєння, ніж російська армія, в нас є те, чого нема в них – це віра у свою землю. Ми тут стоїмо не заради грошей, як дехто говорить, а тому, щоб ворог не прийшов в нашу хату, до нашої сім`ї. А тут, на Сході, деякі місцеві і досі нас ненавидять, відвертаються, коли ми їдемо. Але таких небагато. З людьми треба говорити, тоді вони розуміють, хто друг, а хто ворог», – ділиться військовий.

Побут бійців. Територія «безпеки»

У військовій частині, де дислокується українська армія, стіни вклеєні дитячими малюнками. «Це нам замість шпалер», – жартують між собою. Кожен лист читають зі слізьми на очах. У них є кухня, спальні і навіть душова кабіна. Останнім здобутком хваляться особливо, адже коли приїхали, то не було майже нічого. Тепер же все прибрали і облаштували. «Цілком придатне для життя», – кажуть бійці.

 

 

 

 

 


Незважаючи на перемир`я, час від часу ведуться обстріли по позиціях бійців. Особливо небезпечно у полі. Українські військові планують відвезти волонтерську допомогу, отриману від «Автомайдану України» на блокпости. Відповідальний за забезпечення батальйону Марк розповідає, що вони намагаються об`їжджати всі блокпости, щоб хлопцям привезти продукти і теплі речі. Він каже, що не всі забезпечені. І буває так, що кілька днів поспіль їм не вдається добратися до найгарячіших точок через обстріли. Однак добре зваживши всі «за» і «проти», Марк і кілька бійців наважуються відвідати своїх побратимів.

Військова техніка бійців. Застаріла, засніжена, але власна.

 

 

 

Вулиця «покинутих»

Щодня місцеві жителі однієї із вулиць Ольховатки (Донецька обл., Єнакіївський р-н) чекають приїзду української армії. Це переважно жінки і діти. Як розповів один боєць, чоловікам соромно виходити на вулицю, коли ті приїжджають, тому що вони не воюють. Одному нашому бійцю вдалося поспілкуватися з місцевим. Той сказав, що воювати не вміє, тому у військо не йде.

«Я знаю, що нас там не чекають. І куди ми поїдемо і за що», – розповідає місцевий чоловік.

 


Спозаранку місцеві бабусі чекали на приїзд бійців. Питають, яка ситуація сьогодні і чи знову стрілятимуть. Ця ніч тиха. Бійці ж про це жартують так: «По буднях сепаратисти працюють, тому їм не до стрільби. А на вихідні вони активізують свої дії. Однак ця ніч була спокійною. Хлопці це пояснюють приїздом волонтерів. Мовляв, вони привезли затишшя.

Люди похилого віку із Ольховатки не виїжджають. Чекають і моляться, щоб швидше закінчилася війна. Але найважче «дітям війни». Вони не ходять до школи. Збираються лише у п` ятницю на перевірку домашнього завдання. Діти знають, що вечорами можуть бомбити. Вони звикли проводити ночі у підвалах і бомбосховищах. Щасливі, коли до них приїжджають українські бійці. Чекають від них гостинців. Обожнюють фотографуватися. Коли приїжджають хлопці, часто просять їжу для всієї сім`ї.

 

Дівчинка просить у волонтера Валентина привезти їй тепліші рукавички. А то в тих дуже мерзнуть руки.

 

Дівчинка Олександра. Їй 7 років. Першокласниця. Однак у школу ходить лише у п’ятницю. А їй хотілося б сидіти за шкільною партою. Вона тримає у руках їжу. Віднесе додому і мама приготує смачну вечерю. Дівчинка боїться звуку пострілів і життя у бомбосховищах. Вона обожнює бійця Марка. Він її теж. Коли приїжджають українські військові, біжить на зустріч першою.

 

Із такими санчатами приїхав маленький хлопчик по продукти для сім`ї до бійців.

Лінія вогню. Блокпости

Українські військові, мандруючи блокпостами, під`їжджають найближче за 50 метрів до позицій терористів. Хлопці розповідають, що дотримуються певних традицій під час таких поїздок.

«Кожного разу ми їдемо, знаючи, що можемо не повернутися, але побратими нас там чекають, – кажуть хлопці, – тому ми маємо певні традиції. І якщо їх не дотримаємось, то можемо потрапити під обстріли.

Дорогою на блокпости – соняшникове поле. Урожай ніхто не зібрав. Тривалий час там велися обстріли. За тим полем – позиції терористів. Бійці розповідають, що по той бік життя вирує зовсім по-іншому. Але одного разу випадково автомобіль поїхав не в ту сторону, і потрапив на територію ворога. Добиралися довго.
«Їхали прямо через поля, не дорогами. Блудили. Але все-таки за пів дня були вдома, тобто у військовій частині»,- пригадує чоловік.

На соняшниковому полі ще досі розкидані трупи терористів. Два насипи, в яких невизначена кількість трупів.

Ось так вони хоронять «своїх героїв»

Будні на блокпостах

За день українські військові намагаються об`їхати всі блокпости. Особливо небезпечно і важко добратися до позицій своїх побратимів у полі. Вони відрізані від світу.

«Часто, коли я телефоную до хлопців, питаю, що їм потрібно з одягу чи їжі. На цьому блокпосту хлопцям ніколи нічого не треба. Вони кажуть, що в них все є, хоча найчастіше це неправда» – розповідає Марк.

 

 

 

 

 

 

 


Багато говорять про те, що Дебальцеве – це другий Іловайський котел. Бійці теж припускають, що якщо командування не змінить своєї політики, тоді варто чекати котла.

Спікер РНБО Андрій Лисенко ще вкінці листопада заявив, що українські військовослужбовці, які перебувають під Дебальцевим, можуть потрапити в оточення. Незважаючи на перемир`я, обстріли бійців зі сторони терористів посилюються.

«Ми розуміємо, що це війна без правил. Але для нас – це боротьба за нашу землю. І ми переможемо», – не втрачають ентузіазму бійці 1-го тербатальйону оборони «Волинь».