Як і було прогнозовано кінокритиками, «Поводир» Оскара не отримав. Суперечки навколо того, чи не краще відправити «в Голівуд» скандальну стрічку «Плем’я» точилися довго і болісно. Обрали все ж «Поводиря». Кіноексперти закидали фільму псевдоісторичність, штучність, художню недосконалість, неідеальну акторську гру і ще кілька неприємностей. Зрештою, критикам завжди є що сказати. На те вони і критики. Проте схвальних відгуків фільм отримав не менше. Зокрема, від вдячних глядачів.

Прем’єра «Поводиря» відбулася ще хтозна-коли – 12 листопада, а кінотеатри досі не мають відбою від охочих переглянути фільм. Тож «народну» нагороду стрічка отримала. Вона доєднується до перемог у кількох номінаціях на Одеському кінофестивалі.

Українське кіно отримало резонансний успіх. По-перше, воно, виявляється, є. І не просто авторське, малобюджетне, яке тихцем показують у андеграундних кінотеатрах і фестивалях раз на рік. Українська стрічка – у широкому прокаті. Ба навіть прецедентно широкому – 150 кінотеатрів по всій Україні.

На екрані – тридцяті роки. Все – справжнє і засноване на реальних подіях. І реальних людях. Радянська епоха, НКВД, початок Голодомору, театр «Березіль», кобзарі, які організовують підпільні зустрічі. До Харкова приїздить американський комуніст Майкл Шемрок із сином. Він допомагає будувати соціалізм. За активність його нагороджують поїздкою до Москви. Перед відправленням Микола Ситник просить іноземця про послугу – передати книжку, «Кобзар», англійському журналістові. Там за палітуркою сховано документи про запланований радянською владою Голодомор. До Москви американець не доїжджає – вбивають. Дванадцятирічна дитина лишається наодинці в чужій країні. Від переслідувачів-чекістів хлопця рятує сліпий кобзар Іван Кочерга.

Незрячий український митець і Пітер, американських хлопчик, опиняються в одному вантажному вагоні. Звідти і бере початок їхня спільна дорога, сповнена таких нових для американської дитини реалій, болю, терпіння, сили і боротьби.

Актора на роль Пітера, 12-річного хлопчика, вибирали з-поміж двох тисяч дітей. Зрештою, режисер обрав Антона Святослава Гріна – праонука українського дисидента Михайла Сороки, який провів у радянських таборах 34 роки. Незважаючи на те, що це дебютна роль у кіно для наймолодшого актора, зі своїм завданням той впорався – йому віриш.

Івана Кочергу зіграв український актор Станіслав Боклан. Для зйомок фільму вчився грати на кобзі. А ще – заплющувати очі і «бачити серцем».

Справжнього на екрані вистачає. Ба більше – він  дихає сьогоденням і актуальністю. Якщо взагалі можна говорити про неактуальні історичні теми.

Підбір акторів на ролі дивує і вражає – поруч із професіоналами грають люди, які не мають нічого спільного з кіноіндустрією. Проте здається, ніби випадкових немає. Все гармонізовано і злагоджено. Сергій Жадан у ролі Михайля Семенка, українського футуриста, читає вірші, з’являється Олександр Ірванець. У написанні сценарію бере участь і українська письменниця Ірен Роздобудько, пронизливо «дивиться серцем» Тарас Компайніченко, відомий сучасний український кобзар, Джамала грає Ольгу Левицьку – співачку Харківського театру імені Леся Курбаса. Такий акторський склад додає щирості – грати щось «чуже» не доводиться.

Крім того, у зйомках взяли участь більше ста незрячих і мандрівних музик київського, харківського і львівського кобзарських цехів. Вони постають у ролі таких же митців, які творили і виживали трохи менше століття тому. І, певно що, це надало реалістичної трагічності епосі і цілому поколінню музик у 30-х роках, які одного дня безслідно зникли разом із наболілими піснями і багатовічною історією. Зникли в одну мить, в одному вантажному вагоні, який рушив у невідомому напрямку.

До речі, потяги – та художня деталь, яка пронизує все тло кінострічки. У поїзді вбивають Майкла Шемрока, поруч з вагоном незримо присутній чекіст, вантажний вагон стає місцем зустрічі кобзаря і Пітера, потяг, зрештою, везе на смерть музик. І там вони співають свою останню пісню – пронизливо, вперто, незламно.

Над фільмом працював один із найкращих українських операторів – Сергій Михальчук. «Руку майстра» відчутно – художність стрічки вражає. Справді, естетики, краси фільму не займати. Живописними постають і урбаністичні картини Харкова, Києва, Чернігова, Дубна, і недоторканна краса українських пейзажів, історичних пам’яток. Зокрема, мова про Тараканівський форт, де знімали таємну зустріч кобзарів. Не можна лишити поза увагою і кар’єр біля озера, де розгорталися останні сцени. Якісна дорога картинка, безсумнівно, є не лише фоном для дії. Вона виходить на екран повноцінним персонажем.

Словом, «Поводир» Олеся Саніна акумулює все те, що не дає знудьгувати масовому глядачу: кульмінація, естетика, живі діалоги. Фільм тримає у напрузі до останнього кадру. Ба більше – до постійної напруги звикаєш.

Винищення кобзарства, гоніння інтелігенції радянською владою, Голодомор. Вкотре болючі теми вийшли на перший план. Стереотип про страждальний народ «Поводир» не спростував. Але чи потрібно було це робити? Загалом – так, звісно, було би добре не героїзувати все на світі і не заідеологізовувати. Зрештою, не викликати кожним українським сюжетом сльози у глядачів. Але режисер обрав саме таку тему – болючу,  чесну. Історія вчить? Так. І те, що «Поводир» мав такий резонансний успіх у масової публіки – підтвердження того, що національне, «своє» цінується все більше, розростається до кардинально інших масштабів.

Робота над кінострічкою тривала більш ніж шість років. А фільм був готовий ще рік тому, восени. Тоді вигулькнули проблеми з прокатом. Тож на екрани стрічка не вийшла. А потім стався Майдан – було не до того. Прем’єру відклали майже на рік.

«Якби ми всі водночас, по всій країні піднялися, не вистачило б ні комісарів, ні міліції, ні війська», - Іван Кочерга на екрані промовляє ці слова, дізнавшись про документ у книжці. Тоді, коли стає відомо про план радянської влади: план про знищення українців голодом, репресіями і гоніннями.

«Якби ми всі водночас, по всій країні піднялися, не вистачило б ні комісарів, ні міліції, ні війська», - ці слова звучать у кінотеатрах країни, яка пережила Майдан. А зараз переживає війну з Росією. Методи останньої з часів «совєтів» незмінні.

«Якби ми всі водночас, по всій країні...»

 

Альона Вишницька

*Програма міжредакційного обміну Фонду розвитку ЗМІ