З волонтерською родиною Кічук зустрічаємося зранку у них вдома. Це єдиний час, коли сім’ю можна зібрати разом в одному місці. День починається з новин. Під час нашої зустрічі на всю гучність увімкнено трансляцію сесії Верховної Ради. Голоси депутатів чутно в кожному кутку квартири.

Голова сім’ї, Дмитро Богданович, має лише кілька хвилин. На кухні його чекає напарник-автомайданівець і звична дорога: Схід, блокпости, військові. Чоловік регулярно їздить у зону бойових дій – відвозить передачі на передову.

У родині без діла ніхто не сидить: Олена Миколаївна шиє і перешиває військову форму, пакує продукти та побутові речі. 

Діти, Настя і Владислав, теж волонтерять: збирають допомогу в супермаркетах, організовують акції. Для цієї сім’ї допомагати – буденність. Щодня з’являються нові завдання, але ці люди знають одне: зупинятися не мають права. Зависока ціна.

Дмитро Богданович щойно з Пісків. Він уже об’їздив усю «зону АТО». Наприкінці тижня планує знову – треба лише все спакувати і за добу знайти ще 30 тис. гривень на форму. Її потребують найбільше – на війні зношується буквально за тиждень. Один комплект коштує 40 євро. Потреба у грошах не зникає ніколи: після відправлення однієї партії одразу необхідно збирати наступну:

-          Найбільший клопіт –  гроші. З держави їх стягнути неможливо. Шукаємо по людях. Возимо все: від пиріжків, які напече бабуся, до нічників. Все, крім зброї, звісно. Ще шиємо свої маскувальні халати. Почали виготовляти і форму – виходить довше, але дешевше за імпортну.

Чоловік говорить поспіхом, позирає на годинник.

 До розмови долучається Олена Миколаївна. Вона привітна, усміхнена, але очі – втомлені. У волонтерів вихідних немає. Як і на війні.

Сміється і показує на гори клунків за шторами:

- У нас на балконі склад.

 Допомагають усім, про кого дізнаються. Найчастіше – добровольчим батальйонам. Військові вже знають тих, кому завдячують безцінними передачами, дзвонять, повідомляють про потреби:

- Бувають такі дивні випадки, коли говорять: «Нам терміново потрібні цигарки марки Bond». Таким, звісно, не веземо. Бо це не вояки.

 Часу на розмови немає - чекає дорога. Дмитро Богданович усміхається і поспіхом збирається, аби напарник не нервував. 

 

Олена Миколаївна ще раз озирається на гори пакетів та коробок на балконі. Прозорі штори їх не приховують.

-          Просили півроку склад. Закінчилося тим, що в гаражах, куди звозили зібране, почали псуватися продукти. Пішли до губернатора. І лише після слів, що зберігатимемо мішки з картоплею і консервацію під дверима кабінету, дали розвалене приміщення. А в ньому вже бур'ян росте, шприці валяються, вікон і дверей немає. Зрозуміли, що від влади нічого не дочекаєшся. Зараз користуємося тим, що люди дали на певний час. Туди звозимо продукти, речі, потім розбираємо, фасуємо, аби везти на блокпости. Вчора гуманітарку польську розподіляли: що хлопцям на війну, що в дитбудинок: трапляються і дитячі речі. Сьогодні перешиватиму штани. Дівчата допомагають трохи. То рукави подовжували, то штани латали. Туди не їдемо, то хоч тут робимо, що можемо.

 Допомагати активна сім’я почала ще під час Майдану:

- Все почалося з того, що блокували військову частину, аби місцевий беркут не їхав на Майдан. Організовували чергування нічні. Настя списки формувала, а там – по 400 чоловік. Доводилося їх всіх обдзвонювати, створювати графіки патрулювання доріг і вулиць. 

 Зараз із чотирьох сотень лишилося зо двадцять активістів. Патрулювання доріг з початком війни втратило свою актуальність. Натомість все частіше доводиться супроводжувати похоронні процесії.

 -          У суботу сім хлопців ховатимуть з-під Іловайська. Тільки по ДНК розпізнали, хто є хто, - у розмову втручається Владислав. Хлопець мовчазний і скромний. Все більше слухає, про що говоримо. Мовить спокійно, в інтонаціях щораз більше скепсису. Одним вухом підслуховує трансляцію з ВР: телевізор увімкнено в іншій кімнаті.

-          Я ще стільки сала не бачила в житті. Ящики вищі за людський зріст. От що значить справжні українці. Люди несуть, хто що може: овочі, консервацію. Особливо вражають селяни. Одного разу перебирали партію з Ковельського району, а там домотканне полотно, яке береглося у скринях десятиріччями. Збирали найкраще, берегли, а тепер все це на армію віддають. Навіть натрапляли на коробки зі старим радянським милом, яке вже давно не роблять.

-          Найбільше бідні і допомагають, - додає Настя. 

Вона навчається в Інституті мистецтв. Займається творчістю і долучається до місцевих ініціатив:

-          Нещодавно організовували у великих супермаркетах акції. Збирали продукти для армії, розповідали людям про діяльність. Я була шокована від того, як люди хочуть допомагати, навіть коли самі не мають засобів для існування. Приносили, хто що міг: клали і по одному рулону туалетного паперу, і по пачці мівіни, змітали полички з акційними продуктами. Коли люди зрозуміли, що присутність нашого возика «Допомога військовим» - не одноденна акція, навіть приносили заготовані заздалегідь пакунки з дому.

 Із сусідньої кімнати чутно крики й суперечки – трансляція з ВР триває. Це не лишається поза увагою Владислава:

-          Он зараз приймають бюджет, де міліція отримає більше коштів, ніж армія. Питань більше, ніж відповідей. Поміняли шило на мило.

-          А люди стоять. Де ті гроші діваються? – Олена Миколаївна повертається до кімнати з чаєм і домашнім печивом. – Валянки закуповують у 21 столітті. Якби не волонтери, голі б ходили. Чоловік сміється, каже відрізати нашивки з форм. Бо там англійські, польські знаки – люди ще думатимуть, що не українська армія воює.

Жінка жартує, що не сидіти на місці - сімейна риса, передається генетично: з покоління у покоління.

Бабуся і дідусь Олени Миколаївни були зв’язковими між селами. За це дід відсидів 8 років. У 2004, коли президента вибирали, у нього стався другий інсульт, коли дізнався, що Ющенко не проходить. А як Майдан почався, лежав у лікарні.

-          Чоловік тоді саме поїхав на Схід. Ввечері прийшла в лікарню, а дід питає: «Де Дімка?». «На Схід поїхав», – кажу. «То й добре», – відповідає. То була наша остання розмова – помер у лікарні. Поховали його у вишитій сорочці. Дід вірша весь час повторював – сам склав:

«Як умру, то поховайте

мене на горбочку,

Не забудьте одягнути

вишиту сорочку» 

-          Так і поховали, як казав. Боролися, боремося. А щось не виходить, – на очах у Олени Миколаївни виступають сльози. Вона хутко витирає їх долонею і переходить на іншу тему.

-          Вчора ГПУ сказали, що немає доказів вини Януковича. А просять 4 млрд на фінансування. Кожна пересічна людина може знайти докази, а ГПУ – ні. То нащо нам така структура?

-          Хай ідуть прибирати вулиці – там є для них робота, – Владислав злиться і виходить з кімнати.

Йому час на роботу: працює у дві зміни і годує всю родину. За забезпечення армії людям грошей не платять.

Але на це не нарікають. 

-          Треба цінувати те, що є. Гріх нам тут нарікати на життя, – Олена Миколаївна говорить повільно, виважено. – Хай важко. У нас є дах над головою, не голодуємо. Багато людей про таке не можуть навіть мріяти. Мене часто питають: «Як ти його пускаєш?». А як я можу не пустити? Як ми хлопцям в очі дивитимемось, коли повернуться? Роботи вистачає не тільки на передовій.

У квартирі багато фотографій. На світлинах чоловіки грузять пакунки, коробки, мішки з продуктами і одягом. Позаду видніється військова техніка і розбомблені будинки. Олена Миколаївна сміється і просить показати відео «славнозвісного складу», пожертвуваного владою для волонтерів. Це приміщення без вікон і дверей. Замість меблів і підлоги там гори сміття, людських фекалій і шприців. Жінка не додивляється до кінця. Потрібно працювати – на балконі чекає пакет з розгрузочними жилетами: їх конче треба перешити. До хлопців на Схід їхати вже наприкінці тижня.

Альона Вишницька


*Програма міжредакційного обміну Фонду розвитку ЗМІ