Мені тієї землі не треба, тільки б син живим повернувся додому, - говорить матір військовослужбовця 80-ої окремої аеромобільної бригади Лариса Ярощук з села Тихотин Рожищенського району. Жінка переконує, що обіцяні державою пільги та допомоги учасникам АТО в реальності – це лише обіцянки, - пише Інформаційне агентство Волинські Новини.

28-річний Леонід Ярощук потрапив на схід України під час третьої хвилі мобілізації. Спочатку колишній вихованець Оршанецького прикордонного загону (де проходив строкову службу) потрапив на Яворівський полігон, а вже 30 серпня у складі 80-ої окремої аеромобільної бригади захищав цілісність неньки-України.

Зі слів Лариси Миколаївни, у телефонних розмовах Леонід намагається уникати назв міст і сіл, де вони перебувають, боїться, аби батьки не переймались, надивившись телесюжетів із місць напружених військових дій. Загалом радить менше дивитися телевізора, бо не завжди інформація, яку там висвітлюють, відповідає дійсності.

- Щоранку Леонід віддзвонюється нам, - говорить Лариса Ярощук. – Він повідомляє, що живий та здоровий і ніколи ні на що не жаліється. Та я вже по голосу чую, чи спокійно у них, чи ні. Бо материнське серце не обманеш.

І лише у коротких розмовах з батьком син зізнається, що не завжди вистачає у них медикаментів, особливо від простудних захворювань, знеболюючих, а також окреслює своє місце перебування. Старобільськ, Луганський аеропорт, Щастя, Лисичанськ, Піски, 32-й блокпост. Гадаю, що кожен, хто більш-менш постійно стежить за подіями на Донбасі, зрозуміє, що несолодко ведеться Леоніду Ярощуку та його побратимам.

До того ж, наш земляк служить у розвідгрупі. А в розвідку йдуть, як відомо ті, хто з смертю на «ти». Тобто справжні патріоти, які готові щохвилини пожертвувати власним життям заради спільної перемоги.

У мирному житті Леонід – звичайний сільський хлопець, звиклий до будь-якої тяжкої роботи, любить доглядати домашню живність, особливо коней. Навіть будучи на війні, завжди перепитує батьків у телефонних розмовах про своїх вороних коників.

- Син був першим помічником батькові у господарстві, - зітхає Лариса Миколаївна, витираючи непрохані сльози. – Тепер мусимо самі справлятись.

Коли ж я заводжу мову про допомогу сім’ям призваних в АТО, Лариса Миколаївна говорить відверто: «Все про безкоштовні земельні ділянки по телевізору говорять. А мені тієї землі не треба, тільки б син живим додому повернувся. А в Тихотині ділянку під забудову і без статуса учасника АТО взяти можна. Інші ж, обіцяні державою пільги, в реальності є лише обіцянками».

А ще Лариса Миколаївна дуже переймається психічним здоров’ям сина, бо ж побачене на війні з людської свідомості просто так не зітреш. Як приклад, розповідає про знайомого, який повернувся додому дуже дратівливим.

Не може жінка зрозуміти й позицію влади, адже й досі, за дев’ять місяців війни, зі слів Леоніда, левова частка забезпечення військових тримається на волонтерах. Що ж це за держава така, що не дбає про власну армію, а переклала все на плечі народу? – перепитує згорьована мати і, не чекаючи відповіді, просить нас щиро подякувати своїм рідним та односельцям, які допомогли придбати необхідне обмундирування для Леоніда.

- За одну каску заплатили двісті євро, а ще ж форма, бронежилет. Де стільки грошей взяти сільській родині? Добре, що громада допомогла, низький уклін кожному, хто підтримав нас матеріально, - говорить Лариса Миколаївна. – Нині ж все, що син просить – теплі речі, взуття, медикаменти, цигарки відсилаємо через пошту.

Кожен день Ярощуків починається і закінчується щирою молитвою. Звертаючись до Всевишнього, просять одного – аби швидше закінчилась війна і діти, батьки, чоловіки повернулись живими додому. А ще з нетерпінням чекають сина у відпустку, аби міцно-міцно обійняти, зазирнути у рідні очі і дізнатись правду про жорстоку війну, яка понівечила долі тисяч простих українців і росіян, хоч не є протистоянням народів, а забаганкою політиків.