Ковельський центр допомоги 51 бригаді та іншим бійцям - це команда небайдужих людей, які мають власні справи-клопоти-проблеми. Але сильні жінки і чоловіки - воїни добра, які сьогодні знаходять час для кожного, хто потребує уваги. Анна Півень (на фото) працює у Ковельському волонтерському центрі з 3 вересня. Історія про те, що привело волинянку у волонтерство - пише газета Волинь-нова.

Вона — домогосподарка, мати двох дітей — одинадцятикласника і першокласника. Молода жінка співпрацювала, як сама каже, трошки з волонтерами Луцька, зокрема у військовому госпіталі. А сповна долучилася до цієї благородної справи, по суті, з кінця липня.

— Коли у Ковель почали доставляти «Вантаж 200», — каже пані Анна, — то я серцем відчула: щось треба робити. Взялася допомагати сім'ям загиблих…

Першою роботою Анни Півень у волонтерському центрі був якраз «Вантаж 200». Вона шукала машину, домовину, щоб забрати загиблого і доправити зі Сходу України додому. Але, звичайно, найважче, за словами жінки, це опізнавання хлопців.

— Ми від батьків знали, яке татуювання в їхнього сина, який шрам. Все це вносили до бази даних. А вже волонтери на Сході України фотографували у моргах ці особливі прикмети і надсилали нам електронною поштою. Так ми допомогли рідним знайти Богдана Тарасюка із села Буцинь Старовижівського району. Ми не маємо права телефонувати до батьків, тож повідомляли спочатку у військкомат, сільську раду, які брали на себе нелегку місію зустрітися з рідними загиблого. Навіть за такими прикметами пошуки були нелегкими.

Коли вже волонтери знають родину, коли пройшли з дружинами та дітьми через найважче — провели в останню путь дорогу їм людину, то ніби поріднились. І вже живуть їхніми переживаннями, клопотами. За словами пані Анни, волонтерська допомога — це не лише зібрати продукти і завезти сім'ї, яка потребує їх. І про санаторій треба подбати, і дітей під час канікул відправити на відпочинок («А діти ж усі маленькі, бо ж загинули молоді батьки»). Вдовам треба було після похорону йти оформляти документи, бо вони в такому стані, що не до спілкування з чиновниками.

Або таке. Має сім'я автомобіль, який тепер стоїть. А може ж служити! І нещодавно було перше заняття в автошколі для трьох вдів. Навчання організували волонтери. Та й коли за оформлення документів на виділені ділянки жінкам загиблих сказали заплатити по 3-4 тисячі гривень, волонтерки написали листа–клопотання до мера Ковеля Олега Кіндера. І він зробив усе, щоб плата була мінімальною.

Анна Півень, як сама висловилась, стала подругою вже для багатьох удів. Кличуть її, щоб просто попити чаю, поспілкуватись, поговорити про сімейні проблеми. Комусь із дітей треба математику підтягнути — і вона шукає репетитора, хтось із жінок просто хоче вилити душу — і вона поряд.

— Ми можемо розмовляти по телефону пізнього вечора, — розповідає волонтерка. — Жінки кажуть, що вдень — ще легше, бо час минає в клопотах. А настає вечір — лягаєш у ліжко і ревеш як білуга. Якось я була в Юлі Ярмолюк, яка втратила чоловіка. Її мати подякувала, що не даю доньці впасти в депресію. Завела у спальню, де на стіні — велике весільне фото, і зі сльозами на очах сказала: «Бачите, яка була гарна пара». І тоді вже ми всі плакали.