Коли рідна домівка стає трофеєм чужинця, а Богом дана Батьківщина потоптана чоботом окупанта, тоді постаєш перед вибором: стати частиною маси, яка чекає міражу кращого життя, або ж лишитися вірним сином своєї держави. Перед таким вибором опинилося чимало кримчан в період окупації Автономної Республіки, а згодом і жителі Донбасу, які зустрілися віч на віч з війною.

Одним із тих, для кого питання вибору не існувало, став звичайнісінький 20-річний студент із Сімферополя. Від народження кримчанин Олександр Лучина завжди знав, що українець, тож і серце і доля його беззаперечно лишилися пов’язані із ненькою Україною. Саме тому і подався він у таку ненависну сепаратистам Західну Україну, у наш рідний Луцьк. А тут своєю історією хлопчина вирішив поділитися із журналістами «Волинської правди».

- Сашо, ти від народження кримчанин? Розкажи, чим ти займався у себе на батьківщині, де навчався?

- Так, я народився у Криму. 11 років прожив у дитячому будинку, активно займався футболом. Після закінчення школи я вступив до Кримського інженерно-педагогічного університету на історичний факультет. Там я провчився лише два роки.

- Ти пам’ятаєш той момент, коли вирішив поїхати з Криму? Що саме тебе до цього спонукало?

- Перше, що мене спонукало поїхати з дому, це те, що я не хотів жити у російському Криму. До того ж, мої родичі із Москви поставили мені ультиматум: якщо виїду до України - я їм не родич. Тож, від цього моменту я остаточно вирішив їхати.


- Як до такого вибору поставилися твої рідні? Розкажи про свою сім`ю.


- Зараз моя сім’я - це два старших брата Олег та Сергій. Про переїзд я їм сказав, коли уже був в дорозі, у Запоріжжі Сашко ріс без батьків: вони загинули, коли він ще був дитиною. Виховувала хлопчину із старшими братами їхня бабуся, проте скоро не стало і її. Тож, діти фактично лишилися на самоті. – Ред.).


- Твої залишилися на півострові? Ти не переконував братів їхати разом з тобою?

- Я пропонував їм приїхати, подивитися, як тут, але вони лишалися при своїй думці, що Крим завжди був російським...


- Коли ти обирав, куди тобі їхати, чому вирішив, що це має бути Луцьк?

- Спочатку я шукав міста в Інтернеті, куди можна перевестися на навчання, обрав Полтаву і Луцьк. Тоді ж мої родичі з Москви казали, що на Західній Україні живуть фашисти і бандерівці, які колись убили в Криму нашого діда. Я ж відповів їм, що, значить, я теж бандерівець і впевнено поїхав в Луцьк.

- Виправдалися твої очікування чи навпаки розчарувався?

- Ні, зовсім не розчарувався!Тут мені дуже подобається, і патріотична атмосфера, і український дух. Луцьк дуже гарне місто, люди привітні. Я дуже радий, що приїхав саме сюди.


- Зараз ти навчаєшся?

- Так. Навчаюся на історичному факультеті СНУ. Університет мені дуже сподобався і зустріли мене тут усі добре. А в навчанні і справді інколи робили поблажки.


- Коли тільки приїхав у Луцьк ти розмовляв російською, якою мовою зараз спілкуєшся і навчаєшся?

- Намагаюся розмовляти українською. А от на парах все розумію, що кажуть, але поки не можу правильно висловитися. Тож певні труднощі є, але я стараюся їх долати.


- Даруй, а де зараз мешкаєш, - винаймаєш квартиру?

- Живу в університетському гуртожитку №4. У мене тут діють пільги та є соцвиплати як переселенцю й сироті.

- Знайшов уже нових друзів?

- Звичайно знайшов. У Луцьку я маю дуже багато друзів, навіть більше ніж в Криму.


- А ті знайомі, що лишилися на півострові, з ними ти контактуєш?

- З деякими друзями я спілкуюся у соцмережах, по телефону, але є і такі, що вважають мене зрадником Криму.

- Від своїх знайомих ти дізнаєшся, які зараз переважають настрої у кримчан, вони тішаться своїм вибором, чи навпаки жалкують? Змінилася їхня думка?

- У деяких моїх знайомих думка і справді змінювалася, але чимало інших радіють своїм змінам, проте я їх зрозуміти не можу.

- Не жалкуєш про свій переїзд і чи не задумувався про повернення в Крим?

- Ні.А от повернутися у Крим хотів би тільки для того, аби подивитися в очі брату, який твердив, що Крим - це Росія.

- Пам`ятаю, коли ми зустрілися з тобою вперше і гуляли Луцьком, тебе вразили жовто-блакитні стрічки на деревах, правосекторівці у центрі міста та навіть вулиця Степана Бандери...чи відчуваєш ти себе тут на своєму місці, як удома, в безпеці, чи все ж єдиною домівкою для тебе лишився рідний Крим?

- Так, тоді це все мене дуже здивувало у місті і водночас радувало. На той час в Криму повсюди були російські прапори і георгіївські стрічки, це дуже дратувало, адже Крим для мене є українським. У Луцьку все ж навпаки. Тут мені дуже сподобалася така українська атмосфера, люди тут справді щирі та добрі, дуже гарне місто. І так, Луцьк став моєю другою домівкою і саме тут я почуваю себе у безпеці.