У родині Олексюків із Ковеля – ціла династія танкістів. Свого часу керував бойовою машиною глава родини Микола Миколайович. По його слідах пішов старший із синів – Ігор. А наймолодший із Олексюків – Роман – не просто відслужив у танкових військах, а й через 20 років після армії знову осідлав металевого звіра. «Бо, – зазначає, – раз дав присягу народові України – буду їй вірним усе життя!»

Має російське коріння, втім захищає Україну, - пише Волинська газета.

Коли бачиш танка по телевізору чи у військовому музеї – це одне. Та коли спостерігаєш за стрімкою атакою броньованої машини, уявляєш міць і чуєш ревіння двигуна – дійсно мороз по шкірі. А думка про те, що керують панцирником відважні волиняни, переповнює гордістю за наших земляків.

 

Серед тих, хто за тиждень-другий дивитиметься на ворога крізь дуло гармати, – ковельчанин Роман Олексюк: боєць, коріння котрого сягає Алтайського краю і чиї родичі дотепер благають утікати з «фашистської України» до них у м. Бійськ, розташоване за 600 км від Монголії на Алтаї.

– Сумно зізнатися, але мої двоюрідні брати з Росії більше вірять зомбоящику (тобто телевізору), ніж нам, своїм найближчим родичам, – каже Роман Миколайович. – Коли, розмовляючи по скайпу, переконую: ніхто в нас тут малюків не розпинає і російськомовних не тероризує, вони відповідають: «Просто вам не все розповідають. А от ми (від яких Україна за чотири тисячі кілометрів) краще знаємо».

Чути таке смішно. Тим більше, Романова мама – ковельчанка Алевтина Василівна – до цих пір розмовляє російською, ніхто її не звинувачує в алтайському походженні, мало того – жінка розуміє і підтримує свого наймолодшого сина.

– Коли тато, уродженець села Бахів Ковельського району, повернувся з армії та привіз молоденьку дружину, мама за якийсь рік-другий звикла до Волині, з часом стала патріоткою цієї землі. І коли прийшла повістка до війська, не стала перечити моєму рішенню. Навпаки, з розумінням поставилася, – продовжує Роман.

 

 

 

 

Хоча рішення було дійсно непросте: лишити сім’ю, кинути роботу й виконувати те, про що 1995-го говорив: «…урочисто клянусь народові України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок. …Клянусь захищати Українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи й незалежності. Присягаю ніколи не зрадити народу України».

– Можливо, для когось ці слова – пустопорожній звук. Але для мене особисто ця клятва має таку ж силу, як обітниця під час вінчання. Тільки в останньому випадку обіцяєш перед Господом-Богом. А у першому – перед багатомільйонним українським народом, – переконаний Роман Миколайович.

Тож коли у поштовій скриньці опинилася повістка до військкомату, чоловік без роздумів погодився пройти медичну комісію. І щоб рідні не хвилювалися, до останнього тримав усе в секреті.

«Горджуся своїм татом і хочу, як він, одягнути погони»

14-річна Марійка Олексюк стала першою людиною, котрій Роман розповів про свої наміри йти до війська. Щоби доньку заспокоїти, тато сказав: «Я тільки на медкомісію піду». А коли успішно пройшов огляд лікарів і мав наступного дня покидати Волинь, саме дівчинку попросив прийти його провести й нічого не казати ні мамі, ні бабусі, Алевтині Василівні.

– Ми з татом – найкращі друзі, звикли довіряти один одному. Тож я зробила так, як він сказав: на початку лютого прийшла до Ковельського військкомату попрощатися.  Звісно, дуже плакала. Тато втішав. Обіцяв, усе буде гаразд. Казав, що нікого не боїться, що хоче – аби товариші не зрадили. І головне – що життям іде ризикувати насамперед заради мене, – пригадує Марійка.

Довго тримати в таємниці Романову мобілізацію дівчинка, звісно, не змогла. По-перше, мусила у школі пояснити, чому пропустила уроки. По-друге, рідні хотіли дзвонити в міліцію, адже чоловік ні додому не з’явився, ні мобільного не брав.

– Коли бабуся Алевтина почула правду, я дуже за неї переживала. У свої 69 і так здоров’я не має, а тут іще такий шок. Словом, вона три дні до тями приходила, – зізнається Марійка.

Проте зараз родина вирішила жити за принципом: не можеш змінити ситуацію – зміни  ставлення до неї.

– Ми щодня телефонуємо до тата. Розпитуємо, чим займається, як почувається. Дуже хочу почути, що він удома, прийшов із роботи і їсть борщ, – усміхається юнка. – Проте досі слухаю про бойові навчання, про те, як до ночі розвантажуються бойові снаряди і що танковий бій – це як партія в шахи: мусиш перехитрити противника і багатотонною машиною орудувати, наче ферзем.

Хоча найбільше Марійка сподівається, що її татові не доведеться ці навики застосовувати.

–В неділю ми з бабусею їздили до тата у Володимир-Волинський, де базується 14-та бригада. Гуляли вулицями. Розмовляли про війну, – із сумом каже дівчинка. – Бабуся не стримувала сліз. Але витерши їх, казала: була би молодша – сама взяла би в руки автомата і пішла розправитися з тими, хто затіяв цю війну і на чиїй совісті – тисячі убитих хлопців.

Та й сама Марійка у свої 14 стала по-іншому сприймати життя. Раніше, разом із татом переглядаючи фільми про війну, думала: все це – вигадки, яких насправді не буває. Та коли ворог прийшов на українську землю і боронити її піднявся Роман Олексюк, дівчинка пообіцяла: виросте – й неодмінно піде татовою стезею.

– Так, хочу стати військовою, – ще раз підтвердила 8-класниця у нашій розмові. – Спочатку, після закінчення дев’ятого класу, спробую у Луцьку вступити до спеціалізованого ліцею. Потім – поїхати до Львова, в Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Тільки вже не на танкіста вчитися, а на снайпера.

Щоби ці мрії наблизити до реальності, дівчинка два роки поспіль займається туризмом і спортивним орієнтуванням. Навіть на змаганнях виборола декілька призових місць. Аби стати універсальним солдатом, студіює англійську мову. А ще мріє, аби її тато швидше повертався до Ковеля. З бойовими нагородами чи без – неважливо. Бо для Марійки він – уже Герой!