25-річний боєць батальйону «Світязь» Богдан Лащ з липня 2014 року перебував в АТО, у грудні першим не задумуючись пішов в бій у Вуглегірську. Каже, що тоді емоції зайві, включається холоднокровність і ти думаєш лише про перемогу, - пише PressЦентр.

Кілька років тому він закінчив університет у Луцьку, одружився. Розпочав працювати в УМВС на початку військових дій на Донбасі. Тоді він записався у добровольчий батальйон «Світязь». В управлінні хлопця відмовляли, говорили, що він лише прийшов, а на війну потрібно йти вже підготовленим. Однак ані вмовляння керівництва, ані прохання рідних не зупинили хлопця перед бажання захищати Батьківщину від ворога.

Перший бій поблизу Іловайська

- Я і ще 10 бійців нашої роти не були в Іловайську, а поблизу нього. В Іловайськ від’їхали лише 30 бійців. Мене і мого побратима Петра Ковальчука залишив командир, аргументуючи це тим, що ми молоді хлопці, раніше не воювали. Ми були в Оленівці.

3 вересня ми приїхали з першого відрядження. Проходили спочатку реабілітацію, потім підготовку. Я знав, що маю повернутися. Особливо після Іловайських подій.

«У такі моменти забуваєш про страх, відключаєш емоції і вмикаєш холоднокровність»

- 19 грудня ми зайшли у Вуглегірськ. У нас було дуже багато нових хлопців. Не тих, які були в першому відрядженні. Але вони добре трималися. Думаю, тут важливу роль відіграв патріотизм. Бо всі добре розуміли, якщо ворога не затримати там, він буде йти далі. У Вуглегірську ми тримали оборону школи. І стояли до останнього, поки до нас не підійшла 25 бригада.

Таким чином ми контролювали центральну частину міста, позицію зі сторони житлових будинків. Тоді вирішувалося дуже важливе питання – цих 13 людей мали провести зачистку міста. І кожен з нас розумів, що ми можемо піти і не повернутися. Я відчув, що маю йти першим. До мене приєдналися всі інші. У такі моменти забуваєш про страх, відключаєш емоції і вмикаєш холоднокровність. Бо по-іншому воювати не можна.
Додому наш батальйон повернувся 6 лютого.

Місцевих до нас приходило дуже мало

- Більшість людей на Сході за Новоросію, Росію. Лише 5-10 % - за Україну. І все це тому, що в них дуже хороша пропаганда. Люди дивляться переважно лише новоросійське телебачення і слухають радіо, де чітко говорять про те, що України вже немає. І починають в це вірити. Пригадую, коли ми у школі були у Вуглегірську, до нас приходили місцеві за продуктами і речами. Але спілкувалося дуже мало. Відчувалась недовіра і навіть ненависть.

Богдан Лащ під час свого перебування там з рідними зв’язок підтримував. Однак коли виникали дуже складні ситуації, вимикав телефон, як і всі. Він говорить, що часу на роздуми про те, що відбувається тут, у мирному житті, немає.

«Я просив дружину не говорити, що сумує за мною, бо тоді стає дуже важко»

- Моя дружина як перед першим, так і перед другим моїм відрядженням, не знала, що я їду на схід. Я їй вже про це говорив, коли був у дорозі. Вона мене підтримує. Коли ми розмовляли з нею по телефону, я просив її, щоб не говорила, що сумує за мною, бо в мене є певні бойові завдання, а це відволікає. Коли є вільна хвилина, то згадуєш Луцьк, сім’ю, але потім ловиш себе на думці, що ти на війні і потрібно сприймати цю реальність, а не будувати ілюзій.

- Як тільки повернувся, то спочатку реагував на різні звуки. Десь щось бахнуло і відразу думаєш, що хтось стріляє. Але потім озираєшся навколо і розумієш, що ти вдома і тут мир. З 2008 року відвідую Клуб східних єдиноборств, нині це допомагає переключитися. Зі здоров`ям є проблеми, а нерви більше-менш нормально. Коли я їхав туди, то був готовим до всього.

Богдан Лащ зараз перебуває у відпустці. Нещодавно хлопця нагородили відзнакою «За відвагу і мужність». Отримав звання старший лейтенант. Намагається отримати земельну ділянку на Любешівщині, де народився і проживають його батьки. Говорить, що готовий повернутися на Схід у будь-який момент. В його молодій сім’ї є чимало планів на майбутнє. Але все це можливо лише тоді, коли в Україні буде мир.