Боєць Василь Кропива із селища Рокині Луцького району вижив під час розстрілу солдат 51-ї бригади під Волновахою 22 травня. За життя заплатив дорогу ціну – практично втратив зір. Здоровий молодий хлопець, який служив у десантних військах, став інвалідом першої групи. На сьогодні він уже переніс п’ять операцій. Лікарі кажуть, що є шанс частково врятувати зір на правому оці. Лівим же Вася ніколи не бачитиме, - пише Вісник і К. 

Той чорний четвер 2014 року мама Васі Любов Степанівна не може згадати без сліз.

«З квітня місяця, відколи Васю мобілізували, ми практично щодня зідзвонювалися близько 9-ї години ранку. А то набираю номер, а він – поза зоною досяжності. А тут ще чоловікова сестра прийшла і питається, чи чула, скільки дітей з Волині погинуло під Волновахою. А там же мій син був… То не передати словами, що пережила… Близько 11-ї подзвонив хлопець і сказав, що Васю поранили, він у Донецьку» - зазначає вона.

Мати каже, що українських воїнів місцеві одразу не сприйняли. Коли говорила по телефону із сином, чула, як вони кричали: «Вы американские наемники, зачем сюда приехали?». Проте був наказ стояти. Того ранку Василь Кропива живим залишився випадково: він мав бути у дозорі. Проте хлопці чомусь не розбудили. Дозорних розстріляли першими. А Вася, коли почув звуки пострілів, зірвався, вибіг, і його відкинуло вибуховою хвилею.

«Поранений він був сильно», – з болем каже мати. «Осколки у ногах, плечі… Довго рани заживали. Казали навіть, що кулі заражені були. А найгірше – очі. Першу операцію зробили в Донецьку. Вона тривала понад сім годин. Дуже якісна робота лікарів, дякую їм. Правда, з Донецької лікарні поранених хлопців вивозили потай. Була інформація, що бойовики їх хочуть там знайти і добити. Цілий день не могла з Васею зв’язатися» - додає згорьована жінка.

Серце матері заспокоїлося, коли син опинився в Одесі. Про тамтешній госпіталь, його працівників Любов Степанівна згадує з неймовірною теплотою.

– Їх там гляділи, як своїх дітей. Досі пам’ятають кожного з них, інколи телефонують. Ми з чоловіком поїхали туди у червні, то нам і житло у госпіталі дали. Харчування дуже хороше. Ми ні за що не платили. А як забирали Васю у липні, то медсестри плакали.

Крається і материнське серце. Адже після того страшного четверга її Василько залишився інвалідом – хлопець перестав бачити.

Цими днями Вася знову в Одесі. Тут йому зробили уже п’яту операцію.
– Лікарі дали надію, що правим оком Василько хоч трішечки зможе бачити світ Божий. Хоч стежку чи людський силует, – зі сльозами на очах каже мама Любов Степанівна. – Він у мене молодець. Не втрачає оптимізму і надії. У квартирі сам ходить. Їсти собі в холодильнику може взяти. З маленьким племінником бавиться. На вулицю біля будинку виходить. Бачить тільки світло і темряву. Але не втрачає надію на щось більше.

На лівому оці Васі – протез. Його безкоштовно поставив професор Валдерс у Київському госпіталі. Але ще потрібно робити пластику, відкрити сльозовий канал. Цим зараз і займаються лікарі в Одесі. Попереду ж – найголовніше. Операції на правому оці.

– Нам дають шанс, лікарі сподіваються на молодий здоровий організм, – з надією каже мама. – Сітківка, яку пришивали, прижилася. Після того, як зробимо ліве око, займемося правим. Треба штучну рогівку вставити, потім кришталик.
Мама Васі зізнається, не знає що б робила без волонтерів. Вони постійно допомагають Васі в Одесі. Не залишають і в Рокинях.

– Нам дівчата з Волинського координаційного центру допомоги учасникам АТО уже як рідні стали. Допомагають в усьому – опалення переробити, у лікарні обстеження організувати…Одним словом, не дають пропасти, – каже Любов Степанівна.
Вона з вдячністю говорить про всіх людей, які перейнялися бідою родини і допомагають у скрутну хвилину.

P.S. Якщо вам небайдужа доля Василя Кропиви, підтримати бійця можна, перерахувавши гроші на картковий рахунок у «ПриватБанку»: 29244825509100, МФО 305299, ОКПО 14360570 для поповнення на карту № 5168757242325670, отримувач Любов Степанівна Кропива.