Про національну ідею сьогодні не говорить хіба лінивий. Цим словосполученням прикриваються практично усі політики і державні діячі. Щоправда, досі ще ніхто не зміг висунути, та більше того, сформулювати дійсно об’єднавчу ідею української нації. Про власний погляд на цю ситуацію нашому ресурсу розповів засновник та постійний ведучий Біблійної школи, український богослов, священнослужитель, проповідник та місіонер протоієрей Олег Ведмеденко.

– Що ж насправді є національною ідеєю?
– Національна ідея – це ідея вдосконалення, причому насамперед духовного вдосконалення нації. І ідея ця є абсолютно універсальною. Хтось вважає національною ідеєю якісь імперські амбіції або прагнення, чи ще щось, однак насправді це не може бути вищим національним замислом. Правдивою національною ідеєю являється лише ідея вдосконалення як шлях здобуття неподільної свободи.

Як людина – це дух (власне своє “я”), який має душу (розум, волю, емоції), і мешкає в тілі, так і сукупність людей – це насамперед дух (властивий дух нації), який має живу душу (культуру, філософію, ментальність), і живе в тілі (тут економіка, політика, наука, також і певна територія). І визначальними тут маються саме духовні речі. Якби ми це усвідомлювали – помилок би довелося робити набагато менше. І хочеться саме це донести до нашого суспільства. Бо споглядаючи теперішні політичні баталії, цю “мишачу метушню”, і якщо знаєш реальну ідею – то гірко мовчати…

Напрошується одна біблійна аналогія. У пророка Захарії сказано: “І звів я очі свої, та й побачив...” Якщо ти зумієш звести духовні очі свої і спізнати все, що діється, з висоти вищого бачення, духовно осмислити глобальні речі, то вже виходячи із цього вільно зможеш вирішувати і якісь локальні, тактичні питання. Тепер, як влучно висловилася одна журналістка, ми спостерігаємо у суспільстві таку-собі “битву лисих за гребінець”. І від цього стає нестерпно боляче, бо ж і я член цього суспільства – я українець, це моя сім’я, це моя родина. І дуже хочеться достукатися до сліпих сердець, розкрити очі, показати дійсне бачення національної ідеї – як процесу насамперед духовного (просвітлення внутрішньою, духовною силою через невипромінювання зла), а там і душевного, і матеріального вдосконалення нації. Це і є сенс буття як власне нації, так і кожного її представника зокрема. Мета ж такого вдосконалення – передусім внутрішня, так само й зовнішня свобода. 

– Щодо сенсу буття… Є така думка, що людина створена не просто так. Коли я буваю в церквах і бачу що там робиться – то можна подумати, що людей створили тільки для того, аби вони цілими днями стояли на колінах і товклися головою об підлогу. Як на мене, трохи мізерно для Господнього творіння. Побутує інша думка, яку я загалом підтримую, – це те, що людина створена передусім для творчості… Причому саме для творчості, а не для перетворення уже створеного. Якщо Бог є Творець, і сотворив людину за Своїм образом і подобою, то логічним є припустити, що людина також є творцем. Більше того, її основне – це творити. Тож, чи на здається Вам, що сучасний релігійний християнській світогляд уже себе віджив.
– Справа в тому, що існує Церква і церква. Церква вічна, яка була від початку… 

– Тобто, мова йде не про камінці...
– Мова йде не про архітектуру, не про хоровий спів, не про мистецтво, не про банківські рахунки і не про політику церковну. Мова йде про ідею. Що таке церква за визначенням? Церква – це зібрання праведників. А хто це – праведники? Це люди, які, по-перше, шукають правду, по-друге – знайшли її, і, врешті, йдуть шляхом праведності, яка веде в життя вічне.

Насправді будь-яка релігійна ідея – це ідея духовного розвитку, внутрішнього вдосконалення. І християнська доктрина пропонує найвищий його рівень. Уже в зороастризмі Заратустра висловив ідею “возлюби ближнього свого”. Християнство ж пішло далі, і навчає: “возлюби і ворога свого...” Хіба може бути щось вище?

Християнство – це насамперед ідея. Ідея милосердя, ідея смирення (тут смирення як невипромінювання зла) і всеосяжної любові. І насправді ця ідея себе далеко не віджила. Так, навколо неї багато піни, як і на будь-якій хвилі. Наприклад, старозавітна ідея виконання заповідей Божих була фактично дискредитована фарисеями; в наш час те саме відбувається і з новозавітними євангельськими ідеалами. Нажаль, фарисейська розчина гордині, лінивства та лукавства увійшла нині у церковне життя, і не помічають цього хіба що самі фарисеї. До речі, про це детальніше можна прочитати у одній з останніх моїх статей: «Церква – це не хрещально-поховальний кооператив».

Християнство – це не просто якась конфесія, не одна з релігійних деномінацій. Християнство – це вселенська ідея милосердя, це шлях духовного вдосконалення, це стан душі і спосіб життя. Це в принципі надконфесійна ідея. Немає Бога християнського, католицького а чи мусульманського. Є один лише Бог, ім’я Якому Любов, і один лише шлях до Нього – шлях невипромінювання зла, або ж шлях смирення.

Істина єдина, хоча способи викладання її можуть і мають різнитися в міру того, як хто може вмістити. Це і є реалізація, з-поміж іншого, людської творчості. Ми маємо єдину справдешню ідею вселенської любові з безліччю її реалізацій. Ромашка – дуже гарна квітка, але якщо лише нею засіяти всю планету, навряд чи це комусь подобатиметься.

Будучи створеними за образом Божим, Його подобу ми покликані напрацьовувати самі. Це і є наша праця, наша місія тут, на землі. Бог є Творець, людина ж – створена здатною творити, і наше завдання, зреалізувавши закладені в нас здібності, дійсно стати творцями прекрасного. Бог є Любов, відповідно людина – здатна любити, і наша задача дарувати цю любов оточуючому світові. Бог є Сущий (гебрейською – Ягве), себто Той, Хто має сутність Сам у Собі, або ж абсолютно вільний, – і людина, у свою чергу, покликана досягати найвищого рівня свободи досконалості.

Ось ми й удруге прийшли до відповіді на поставлене питання. Що є сенсом життя? – насамперед духовне вдосконалення. Що є метою цього вдосконалення? – досягнення передусім внутрішньої свободи. А буде внутрішня – буде й зовнішня! Шукайте перш за все царства Божого й правди Його, а все інше вам – додасться...

Якщо говорити про проблему майбутнього Церкви, то можна бути впевненим, що це не буде суцільне поле однакових “ромашок” – там ростимуть усякі квіти. Церква за визначенням має бути соборною. Однак в ній не стане вже місця тернині й осоту. Людство насправді приречене увійти в еру милосердя. Упевнений, що цього тисячоліття нам цілком повинно вистачити. Зрештою, у нас і особливої альтернативи-то немає. Як сказано у пророка Єремії: “Ось цим разом Я кину мешканців цієї землі, мов із пращі, і притисну їх так, щоб пізнання знайшли...” Як видно, уже сьогодні ми в такому тісному місці, що далі нікуди… 

– Взагалі-то ми самі себе туди загнали…
– Саме так, самі. Екологія, нестача енергетичних і навіть водних ресурсів, соціальні проблеми тощо. Фактично, ми сьогодні стоїмо перед питанням елементарного виживання. І тут йдеться уже не про тисячоліття, і не про століття, а про кілька десятків років. До того ж подивіться, як ущільнився час, як усе мчить: щойно був ранок – уже вечір, день пролітає миттєво. Так і сказано, що в останні дні Господь скорочуватиме час. І ми живемо саме у цей період. Тому дуже важливо зараз інформувати суспільство про дійсний хід подій, про правдивий сенс буття, давати правильні життєві орієнтири. Необхідно говорити про це, пояснити це людям, постав-бо момент істини. 

– Може, краще не лякати людей кінцем світу?
– До речі, якщо про буквальний кінець світу, то це якраз новітні фарисеї залякують ним людей. Насправді ж, коли ми говоримо про кінець світу – то свідчимо не про загибель планети Земля, не про явлений у багатьох фільмах кіношний Армагеддон. У дійсності йдеться про духовне очищення, про спалення вогнем вселенської енергії добра, життя, любові усього нечистого, усього “земного”. Йдеться про перехід цивілізації людей на новий рівень свідомості та буття – духовний, досконалий рівень. Про перехід від заземленого, світського, до духовного (не банально-релігійного) мислення. Про здобуття містичного досвіду божественної реальності. Перехід від приземленого, безкрилого світогляду до вищого, одухотвореного ступеня пробування. 

– Якщо звернутись до не зовсім релігійних текстів, то маємо сьогодні перехід від епохи Риб до епохи Водолія, особливістю якої є всезагальне об’єднання – наук, релігій, спільнот, взагалі усіх людей. І ми бачимо, що сьогодні дійсно зникають кордони, бар’єри між людьми.
– Сьогодні справді надійшов час єднання трьох основних складових суспільного життя: релігії, філософії та науки. Мені подобається фільм Андрія Тарковського “Сталкер”. Пам’ятаєте, наприкінці фільму, перед входом до кімнати, де виконуються бажання – входом у тонкий, містичний світ метакосмосу (церковною мовою – у небо) сидять троє, притулившись спинами одне до одного. І хоч дивляться в різні сторони, але нарешті вони об’єдналися: Сталкер – дух людський, справжня релігія; Письменник – душа, філософія; Професор – тіло, матеріальна царина, наука. Сьогодні прийшов час цього великого єднання.

Нині правдива релігія, не зашорена догматизмом і обрядовірством – хоч і гнана сьогочасними кайяфами, але нарешті таки піднімає голову. І філософія, як любомудрість просвічених, потроху абстрагується від аристократичного, кабінетного світосприйняття, і стає більш прикладною, ставить перед людиною практичну мету – самовдосконалення. І фізика, особливо квантова фізика, значною мірою вже об’єднується з метафізикою – приходить розуміння того факту, що думка матеріальна, і граничного розподілу на матеріальне та нематеріальне здійснити просто неможливо. 

Нам необхідно почати працювати над собою, відкинувши все суєтне. Духовно працювати. У труни кишень немає. Досить забезпечувати життя – час уже жити! Цивілізація доросла такого рівня, що ми насправді вже давно забезпечені. Час починати жити так, аби, як писав класик, не було нам нестерпно боляче за безцільно прожиті дні і роки. З собою нічого не візьмеш, ані сірника згорілого. Усе тлін насправді, єдине, що дійсно важливе – це той рівень внутрішньої свободи, на якому знаходимося у даний момент. І не лише в момент переходу в нову якість буття – маю на увазі смерть фізичного тіла людини. Духовне вдосконалення доконечне й у цьому житті, адже це – свобода найперше від страху, у тому числі і від страху смерті. Це свобода від гніву та образи, заздрощів та агресії, згубних пристрастей та перевтоми. Фактично це – свобода від нещасливості нашої. Постав час цієї свободи – близько, вже під дверима. Просто належить зупинитись на шляхах своїх, і вернути все з голови на ноги. Просто збагнути, що у дійсності є сенсом життя, і заспокоїтись. І почати вже жити, щоденно вважаючи: а що іще я можу зробити для свого вдосконалення? І тоді людина стане щасливою, і кожен день її наповниться змістом. Не “квартири, машини і гроші, гроші, гроші...”, а свобода досконалості! Не жити, щоб їсти, а їсти, щоб жити. Жити ж – щоб вдосконалюватись заради обітованої свободи... 

– Не даремно кажуть, що людина прожила лише той час, який вона запам’ятала. От взяти зараз пересічну людину на вулиці і запитати, скільки днів зі свого життя вона може згадати. Ну, думаю, максимум двадцять, хай тридцять. От і маємо реальний вік сучасної пересічної людини – кілька десятків днів. А все решта – бігова доріжка, сотні тисяч, мільйони бігових доріжок.
– Суєта... Ніщо так не вгашає Дух, як суєта і пустомовство. Це як два леза ножиць, які мало-помалу крають наше суще. А слід би вже зупинитись на дорогах своїх. Слід закласти нове, справдешнє життя.

Досить бігати, досить метушитися, досить галасувати. Час звести очі свої, і побачити небо, і зійти у ліс, у поле, у гори, аби на повні груди вдихнути чистого повітря.

Час відкрити серце своє перед небом у самозреченні і любові.

Розкритись назустріч Богові і стихії.

І почати Жити...

І впиватися кожною хвилиною чистого, яскравого буття, як безцінною краплиною природного нектару. Відчувати його на дотик, на смак. Насолоджуватись таким коротким, і таким вагомим для кожного з нас, щоденно дізнаючи сильний інтерес очищення, терпку радість вдосконалення та велике піднесення від здобуття омріяної свободи.