На переконання виконуючого обов’язки військового комісара Волинського обласного комісаріату мобілізація українців до захисту Незалежності своєї вітчизни є надактуальною. При цьому військовий зізнається, що війна уже втомила і зустрічати демобілізованих куди приємніше, аніж розносити повістки, - пише Волинська правда.

Якби у нас робилося зараз те, що на Донеччині, то ніхто в хаті не сидів би

- Романе Анатолійовичу, для Вас як для військової людини мінські домовленості є хоча би натяком на оптимістичний прогноз для України?

–Хотілося б, щоб так було. Хочеться, щоб завершився цей страшний період похоронок. Ми вже достатньо надивилися на війну. Відчули її. Хочеться, щоб прийшов мир на Луганщину та Донеччину, щоб люди там жили в мирі. Нехай ми повоюємо на картах, а не зброєю.

–Ви служите вже досить довго, чи було за всі часи в армії передчуття війни? Чи думали Ви, що доведеться воювати за Україну?

–Дуже хотілося, щоб звернули увагу на армію. Особливо, коли її почали скорочувати. Вся зброя і техніка знищувалася, різалася. Нового майже не випускали.

Імпонує сусідня Білорусь. Вони свою військову техніку посадили на свої МАЗи, а не на російські машини. Хоч з Росією мають хороші стосунки. Чому в нас так не відбулося? Є ж в нас КраЗи, які можна було б використовувати як базові машини. Але що зараз говорити...
А от передчуття війни не було. Військова доктрина ніякої війни не передбачала за всі роки Незалежності України.

–Але, тим не менше, зараз маємо 4 хвилю мобілізації. З нашої невеличкої області, згідно з мобілізаційним планом, потрібно покликати до війська майже 2000 людей. Це не забагато для області з мільйоном населення?

–Я Вам хочу нагадати, що під час першої хвилі мобілізації ми укомплектували 51 бригаду за 4 дні. Це більше трьох тисяч людей. В нинішній час ми за два місяці не можемо призвати 2 тис. людей. Враховано все: і фактор посівних робіт, і потреби в обороноздатності області. 2 тисячі – це нормальний план і реальний до виконання.


–Скільки призвано вже станом на зараз?

–Понад півтори тисячі.

–Чи назбираєте 2000 людей до 19 квітня?

–Можу сказати, що мобілізацію ми в будь-якому разі завершимо 19 квітня, але чи вдасться нам призвати до війська 2000 людей, сказати не можу. Люди різні. Є добровольці, які самі зголошуються служити і приходять до нас. Є люди, які добровільно виявляють бажання служити, але не в ЗСУ, у добровольчих батальйонах.

–Скільки людей сьогодні ухиляються від мобілізації?

–Понад 6 тисяч. Серед них чимало перебуває за кордоном: в Росії, в Польщі, в Білорусі. Зараз Рада оборони області, якою керує голова ОДА, вживає чимало заходів для того, щоб знайти цих людей.

–Рік тому в більшості чоловіків на Волині був порив до захисту Батьківщини. У військкоматах стояли черги. Ви самі сказали, що за 4 дні сформували бригаду з трьох тисяч осіб. Що найбільше вплинуло на те, що сьогодні люди відмовляються від мобілізації? Можливо, більшість банально не розуміли, що війна – це не романтика, а смерть, кров і сльози?

–Я не можу стверджувати, що люди, які ухиляються від мобілізації, не є патріотами, чи не хочуть захищати батьківщину, вони бояться. Повірте, якби у нас робилося зараз те, що на Донеччині, то ніхто в хаті не сидів би. У нас є дух патріотизму. Подивіться на добровольців, на волонтерів. Скільки вони всього роблять для України та армії!
Але, напевно, ви маєте рацію, коли кажете, що рік тому люди не розуміли, що таке війна. Сьогодні ж приходять похоронки… З нашої області додому не повернулося більше 110 чоловік. За розрахунками кількості загиблих на тисячу населення, наша область попереду. Ми проводимо 4 хвилю мобілізації і майже щодня хоронимо воїнів… Як ви вважаєте, легко матерям і дружинам відпускати чоловіків, а тим йти воювати, знаючи про це? Є страх війни. Її побачили в справжньому обличчі. Мабуть, прийшла пора, щоб воювали навчені професіонали.

–Тобто ідея загальної мобілізації, як було в часи другої світової війни, не має права на існування?

– Ми маємо зараз так звану гібридну війну. В ній роль грають не тільки мобілізаційні ресурси. Тут також важливо здобувати перемогу в інформаційних баталіях, грамотно вести підривну діяльність. Факти саботажу в нашій області є наслідками саме інформаційної війни проти нас. Хтось в цьому напрямку працює і хтось це оплачує.
Зараз підписаний Указ Президента про те, щоб Збройні Сили були в кількості 250 тис. чоловік. Нам потрібні фахові військовослужбовці. Зараз вони проходять навчання та бойове злагодження.

–Що найбільше зараз перешкоджає мобілізації?

– Ми виявили ряд негативних факторів, пов’язаних з комплектуванням 51 бригади. Для мене як для військового це є уроком. Велика кількість людей з цієї бригади сьогодні перебуває вдома, а не у військових частинах. Здебільшого це мешканці північних районів області. Там і мобілізація проходить гірше, ніж у інших районах. Ми неодноразово спілкувалися з ними. Вони – у складній ситуації. Адже, зараз триває демобілізація. Коли вона завершиться, у якому статусі перебуватимуть ці люди? Я закликаю їх повернутися до військових частин. Якщо вони не викрадали зброї, не вчиняли військових злочинів, то проблем немає. Не їхня вина, що вони залишилися без командира. І не їхня вина в тому, що вони були погано забезпечені.

– Радник Президента Бірюков назвав волинян та інших западенців «трусливыми шавками».

–Його просили вибачитися, але я не чув, щоб він вибачився.

–Але це тільки посилило зневіру в людей...

– На ці процеси ми не маємо впливу.
Відверто кажучи, приємніше зустрічати демобілізованих, ніж нести повістку. От нещодавно повернулися бійці танкового батальйону з колишньої 51 бригади. Це було для мене свято.
На образи не варто звертати уваги. Просто 51 бригада була одною з перших, кому довелося воювати. Вона мусила бути у найскладніших точках. Савур-Могила, Іловайськ, Дебальцево... Всюди були представники 51 бригади. Там було багато героїв. Не можна дозволяти категоричних висловлювань. Було багато трагедій. В бригаді ж були такі підрозділи, де не було жодного кадрового командира. Це була наша помилка.

–Ви хотіли сказати помилка військових, а не простих волинських хлопців?

–Я ще раз нагадаю, що волинські хлопці зібралися з 4 дні в часи першої хвилі мобілізації. Ніхто не відмовлявся. Ці люди заслуговують на повагу, а не на ганьбу від радника Президента.
Але зауважу, що є Герої, але є й зрадники. Якщо є група людей, які кажуть «ми плювали на все, ми складаємо зброю і тікаємо», як назвати цих людей? А поруч є інша група, яка проривається до своїх. Вони виводять поранених, рятують зброю. Хоча залізо є залізом. Важливо, що збережене людське життя.

–Відомо, що є випадки, коли люди, які служили на Сході не можуть добитися статусу учасників АТО. Нещодавно в інтернеті була оприлюднена інформація про хлопця, який був під Волновахою в травні. Статусу в нього немає, бо Волноваха в той час не була в зоні АТО. Чи багато подібних випадків?

–Це пов’язано зі складністю бюрократичної машини. Проблема, про яку Ви конкретно згадуєте, вже вирішена. Але той чоловік зневірився свого часу. Підставою для видання довідки про участь в АТО є витяг з наказу начальника сектора. У травні минулого року розподілу на сектори ще не було. Ми готуємо документи людям, які воювали в той час на підставі наказу командира частини.
Зараз взагалі змінився порядок надання статусу учасника АТО, громадянам, які захищали Незалежність України. Але ми чекаємо, що відповідні повноваження будуть надані військовим комісаріатам. Поки ж ми займаємося тільки перевіркою документів.
Сьогодні ми загострюємо питання про медичне обстеження демобілізованих. Якщо є відхилення у їхньому здоров’ї, то направляємо в наш гарнізонний госпіталь для підтвердження втрати працездатності. На підставі відповідних документів воїни отримують певні компенсації.

–А скільки демобілізованих волинян перебуває сьогодні на обліку?

-Більше 800 чоловік.

–При проведенні попередніх хвиль мобілізації було багато нарікань на медогляди і їхню якість? Чи змінилося щось в кращу сторону?

–Зараз людину не відправлять в навчальний центр без медогляду.

–Але медогляд можна провести і фіктивний.

–Ні. Про це ні в якому разі не йдеться. З медоглядом дуже суворо. Зараз здійснюється нагляд над цим процесом, питання на контролі. Якщо людина не погоджується з рішенням медичної комісії в районі, то пише клопотання проходить обласну медичну комісію. Виноситься експертний висновок. По навчальних центрах розподіляються тільки здорові люди.
І загальновідомо, що не призиваються батьки трьох дітей, опікуни та інші особи, як то передбачено ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку».

–В суспільстві досить гостро сприймають ще одну тему – мобілізацію посадовців та їхніх родичів. Люди здаються питанням: чому мого сина кличуть воювати, а чиновника чи народного депутата – ні.

–Так, своя сорочка ближче до тіла. Хай навіть всі мери, губернатори та народні депутати відправлять в АТО своїх дітей, людей це не заспокоїть. Завжди буде питання: чому мого, а не когось іншого. Це страх. Спочатку хотіли, щоб всі комісари були з АТО. Будь ласка, – всі комісари з АТО. Що ще? Давайте візьмемося за мерів. Нехай їхні діти послужать. Ну, нехай послужать. Самі ж міські голови мають виборні посади і повинні виконувати свої обов’язки на місцях. До них треба мати повагу. А то вчора ви його обирали, а сьогодні плюєте в спину. Так не робиться. Зрозумійте. Такі тенденції є також наслідками інформаційної війни.

–Але все ж таки, якщо діти посадовців призовного віку, не мають трьох дітей і не є опікунами, то, на Вашу думку, вони повинні бути мобілізованими на рівні з усіма такими ж чоловіками?

–Звичайно. І вони проходять медкомісію. Поділу ніякого немає. Всі люди рівні. Але чомусь в одному селі Камінь-Каширського району йдуть мобілізовані служити, а іншому не йдуть і кажуть що це не їх справа.

–Ви згадували про військових комісарів. Дійсно влітку їм закидали, що самі не служать в АТО. Були й нарікання на корупцію. Наші комісари відстрілювалися від цих закидів фразами: «Я людина – військова і виконую наказ. Скажуть йти служити в АТО – піду, а сьогодні я тут і мені тут також не легко. Тим не менше, частика комісарів, як і пан Галак, колишній обласний військовий комісар, подали у відставку в зв’язку зі станом здоров’я. Як, на Вашу думку, з точки зору моралі і честі вони поступали правильно?

–Я не можу за них відповідати. Мені не коректно це робити. В кожного своє. Мені простіше було б на передовій з автоматом, аніж повідомити матері про смерть сина. А ще доводиться чути такі ж слова як у вас: «А чого ти не там?» Але й тут хтось мусить бути і робити цю роботу.

–А вам особисто доводилося вручати похоронки?

-Ні. Цим займаються районні та міські комісари.

–На скільки дається взнаки те, що в часи Незалежності України служити в армії для юнаків було, м’яко кажучи не престижно. При тому ж Союзі, навпаки, служити в армії вважалося за честь.

–Я б так не сказав. Просто всі підлягали в службі в армії. Був загальний військовий обов’язок і для сина мера, і для посадовця. Мали служити всі. Зараз час диктує інші умови. Все повинно мінятися в кращу сторону.

–У яку сторону: до професійної армії, чи до загального військового обов’язку для усіх як в Ізраїлі?

–Нам потрібна армія професіоналів. До вишколу армії Ізраїлю нам далеко. Там інша ситуація. Ізраїль – воююча країна, де в кожній домівці є зброя. Вони можуть мобілізувати за 48 годин майже третину населення.
Нам цього не потрібно. Наша територія дозволяє проводити іншу політику. Ми можемо дозволити собі мати запас війська, який використовувати у випадку збройної агресії. В Ізраїлі ракета з одного краю в інший перелітає. Там маленька територія. Тому вони змушені діяти по-іншому.

–Чи варто, на Вашу думку, Україні наполягати і відстоювати перед світовою спільнотою надання їй летальної зброї з тих ж США?

–Якби США хотіли нам її надати, то надали б. Механізмів є багато. Навіть можна було б продати цю зброю через треті країни, або так як вони надавали її Пакистану.

–Є ще така думка, що наші військові не зуміють її застосувати?

–А хто заважає американським інструкторам приїхати та навчати наших військових? Все це – політичні ігри. Я вважаю, що наша армія такої зброї потребує.

–Ваше ставлення до добровольчих батальйонів. Чи мають вони підпорядковуватися командуванню ЗСУ? Чи є загроза, про яку багато говорять, що добровольчі батальйони зможуть сформувати альтернативну армію, що буде підпорядкована олігархам чи політичним силам?

–Як людина військова вважаю, що в усьому має бути порядок. З величезною повагою ставлюся до добровольчих батальйонів. Вони першими стали на захист України. Честь і хвала їм за це. Я при зустрічах завжди дякую їм та висловлюю свою шану.
Але в цьому питанні має бути загальне керівництво. Не може один загін робити, що хотіти, а інший – інше. Має бути одна стратегія для всіх і єдине керівництво. Якщо це – антитерористичний центр, то значить слухаємо його. Якщо ж скажуть, що керує Генштаб, значить виконуємо його накази. Логічний кінець цьому всьому буде. Нарікають на Генеральний штаб, який не дає їм зброї. Гадаю, на це є певні причини. Генеральний штаб підпорядковується Верховному головнокомандувачу. Якщо ми обрали Президента, то повинні йому підпорядковуватися як Головнокомандувачу, бо ми воюємо. Якщо ж хтось заробляє гроші, то ми про це маємо чесно сказати. Вони – не з нами.

–Чи варто очікувати позитиву військовим від походу до Верховної Ради командирів батальйонів, що служили в АТО?

–А яка роль військових? Натискати на кнопки? Не думаю, що вони пішли туди лобіювати закони, потрібні військовим. Але це не всіх стосується. Там є люди з хорошими ідеями.
Сьогодні ж армію найбільше підтримують не новоспечені депутати, а волонтери. Їм дуже дякуємо.

–У вас нормальні стосунки з волонтерами, які діють на Волині?

–Ми співпрацюємо і якщо маємо змогу, то допомагаємо і сприяємо, де потрібно з нашої сторони. Це – відважні люди, які роблять неймовірне, ризикуючи своїм життям, коли везуть продукти та амуніцію для солдатів. Коли був в Дебальцево, то приїздили луцькі волонтери та ремонтували техніку там.
Якби не було волонтерів нам би було значно важче.

–Потрібно визнати, що волонтери роблять те, що мали би робити держава. Ви вже казали, що в нашій державі армія роками скорочувалася, я ж швидше погоджуся з думкою, що армія свідомо знищувалася, але її знищувала не тільки державна політика недбальства, а й корупція.

–Це – біда не тільки армії, а загальнодержавна. Хоч і в нас всі знають, що був випадок у Нововолинському військкоматі, коли від війсковослужбовця вимагалося 10 тис. грн. Причому чоловік не знав, як надати ту послугу, за яку вимагав гроші. Це – людська слабкість.

–Що в Україні подолає таку «людську слабкість». Показові арешти в присутності телевізійників – ефективні?

–Всі методи добрі. І цей – також. Хай би був фактор страху. А чому б ні?
Державні люди повинні виконувати свої обов’язки, а не шукати шляхи для власного збагачення. Хоча треба визнати, що інколи люди дбають про власний добробут незаконним чином, коли держава ставить їх в такі умови. Але я вірю, що корупцію в нас подолають. Колись, пам’ятаєте, ми сміялися, що не можна палити в громадських місцях, мовляв, хто там буде цього дотримуватися. А зараз зайдіть у кафе – ніхто не курить. Є спеціально для цього відведені місця.

–Романе Анатолійовичу, розкажіть яким був ваш шлях до нинішньої посади на Волині?

– Я родом з Хмельниччини з Камянець-Подільського району. Маю сім’ю, в якій виховуємо з дружиною двох діток. В армії служу з 1986 року. Тоді вступив у Тюменське вище інженерно-військове училище. Коли закінчив навчання, то проходив службу в Азербайджані, а потім в Західній Україні. Мав посади від командира взводу до начальника штабу полку у військах, а по технічній лінії – від інженера відділу зберігання до заступника начальника по озброєнню. Тобто мав посади як командні так і технічні. І все це на собі відчув. Після розформування 14 інженерного полку м.Острог був призначений на Волинь на посаду заступника військового комісара - начальника відділу обліково-мобілізаційної роботи.

–У зоні АТО вам довелося побувати?

–Був у відрядженні в Артемівську, Дебальцево…

–Кажете, що навчалися в Тюмені, то, певно, маєте знайомих чи друзів у Росії. Як зараз зі спілкуванням з ними? Складається?

–В нас було багато українців. 9 чоловік у взводі. Більшість з них проживає сьогодні в Україні. От ми й спілкуємося. Ми підтримували раніше і спілкування з росіянами, але зараз, при нинішніх обставинах, я всі контакти припинив і навіть видалив свою сторінку з соціальних мереж.

–Це пов’язано зі службою та посадою?

–Ні, це пов’язано з моєю позицією.

–Є історичні особистості, відомі полководці, яких вважаєте кумирами і чиє життя наслідуєте?

–В дитинстві дуже захоплювався гусарами. Моїм кумиром був Денис Давидов. Він організував партизанський рух у 1812 році в Росії.

–Тобто Вашим кумиром є російський полководець?

–А чому Ви так дивуєтесь. Якщо людина талановита, то нема значення, звідки вона. Це – історія. Ми маємо визнавати, що у країнах, які в той чи інший історичний період були чи є ворожими до нас, є талановиті полководці. Їх потрібно вивчати з точки зору тактики та стратегії. Полководець немає національності, як і письменник. Його не можна розглядати і через призму політичної заангажованості.

–Коли закінчиться війна?

–Моя особиста думка – нам варто очікувати гіршого сценарію, як є сьогодні.

– На Волині – також?
–Не думаю. Якщо ніхто не провокуватиме через фактор мови, релігії, служби в армії.
Але в країні в цілому я очікую гіршого. Стільки багато зброї на Сході… Якщо не вжити потрібних заходів і якщо Захід нам не допоможе, то ми пов’язнемо в цьому всьому надовго.

–Чи були в часи цієї війни такі моменти, які Вас по-особливому вразили і залишаться незабутніми?
– Зворушив вірш маленької дівчинки, який та розказала, коли зустрічали танкістів. А ще вражали малюнки, які діти присилають нашим солдатам. Я їх бачив у Дебальцево.