Андрій Слюсарчук до війська пішов ще у квітні минулого року. Чоловік отримав повістку відразу після оголошення першої хвилі мобілізації. «Про те – йти служити чи не йти, - каже , - навіть не думав». Переконаний: захищати Україну – обов’язок кожного».. Вдома на Андрія Слюсарчука залишилися чекати двоє діток – трирічний Микола та 10-річний Сашко, а ще – любляча дружина Людмила та мама.
Вони теж не відмовляли чоловіка від служби, хоч розуміли, що Андрій міг більше не повернутися до рідної домівки. Колись, повернувшись зі строкової служби, Андрій дав собі слово, що ніколи більше не візьме до рук зброї. Але тоді він ще й подумати не міг, що на нього чекає…

Відразу після навчання у Володимир Волинському бійців колишньої 51 окремої механізованої бригади відправили на Рівненський полігон, звідти у Дачне – і на Схід. Андрій разом з бойовим товаришем ніс службу на 10 блокпосту неподалік Волновахи. Тепер, щоразу, коли він пригадує це місто, йому стає моторошно… Саме там вони зрозуміли, що таке війна.

Боєць розповідає, що бували моменти, коли подумки прощався з життям. Але завжди просив: «Боже, допоможи». І виходив живим. При собі завжди мав ікону та хрестика. «А ще, - каже він, - на війні не зустрів жодного атеїста. Усі вірять в Бога, моляться. Часто буває, що надія є тільки на Бога і диво».

За весь час перебування у зоні АТО сержант Слюсарчук службу ніс на 12-ти блокпостах. Одного разу снайпер поцілив йому в ногу. Каже, він навіть не відразу це зрозумів. Куля зачепила м’яку тканину і кров на нозі помітив уже потім. Сам дав собі раду. Дістав з ноги кулю, перев’язав і продовжував воювати, адже лікарів на блокпостах не було. Тричі його контузило, востаннє у Мар’їнці. Звідти бійця відправили в госпіталь до Києва. Що правда Андрій Слюсарчук зізнається, що довго лежати там не зміг: «Я витримав лише 12 днів. Перші чотири дні, які я пробув у госпіталі, ніяк не міг звикнути до думки, що ніхто не стріляє, тому постійно оглядався, ніби чекав небезпеки».

Лікування було тривалим, проти полегшення чоловік не відчуває. Каже, постійно болить голова та має проблеми з хребтом. А ще боїться закрити очі, бо бачить перед собою хлопців, вибух, жінок та дітей, які плачуть.
Про події на Сході Андрій Слюсарчук говорить з болем: «Найстрашніше на війні – зрада командирів. Дуже прикро, що на війні є такі командири. А от рядові солдати – патріоти. Ми не думали за виживання, ми йшли захищати Україну… Мене зараз тягне назад до хлопців. Але служити я вже не зможу, бо комісований, хіба що піду колись добровольцем. Взагалі, війна мене змінила. Я по-іншому ставлюся до життя. Ще сильніше полюбив те, що в мене є!
Зараз Андрій намагається знову повернутися до мирного життя. Каже, що майже не дивиться новини, бо дуже хвилюється. Однак переконаний, що коли в країні війна, не можна стояти осторонь. Якщо їм віддати Схід, то вони підуть далі. Агресор не зупиниться. Треба боротися всім разом. Вони нас бояться, кажуть, що ми «бандери», і думають, що а нас насправді кулемети є в кожній хаті, танки в гаражах… Але треба воювати – іншого виходу немає.»