Війна – надзвичайно болюче слово і важкий час. Визначення цього слова знають і діти, однак, лише той, хто бачив її на власні очі, а тим паче її страшні наслідки, воістину розуміє, що ж це таке направді. Саме такий, не вельми веселий, але дуже потрібний досвід, мають хлопці-волонтери із місії «Чорний тюльпан» Волині.

Микола Собуцький, Андрій Трофімук, Юрій Сковорода та Олександр Златогорський – це волиняни-добровольці, які, перебуваючи під прицілом автомату, шукають тіла загиблих українських захисників, та повертають їх додому, аби рідні полеглих Героїв, врешті-решт, могли гідно їх поховати.

Утім, усі ми чудово розуміємо, наскільки важкою й особливою у фізичному, а надто - психологічному плані є ця робота. Тому, про те, як же хлопці дійшли рішення займатись пошуковою справою, а також про «підводні камені» й у без того непростому ділі, Інформаційне агентство Волинські новини поцікавилось безпосередньо у відчайдух.

Не давала спокою думка про Героїв, які лежать у сирій землі

«Після лікування в санаторії у Моршині, на Різдво я повернувся до Луцька і реально задумався: я тут вдома, під мирним небом, а є хлопці, які воюють, а ще є й ті, хто навіки залишився лежати в сирій та холодній землі. І ніхто нічого не робить, аби це виправити. Через три дні я уже був на сході», - розповідає один із членів організації лучанин Микола Собуцький.

Хлопець зізнається, що раніше й гадки не мав, що може займатися чимось подібним, адже були й такі часи, коли, здаючи кров із вени, міг запросто втратити свідомість.

«Мама, знаючи ці нюанси, дивувалась і з округленими від здивування очима запитувала: «Сину, куди ж ти їдеш?». Але я свій вибір уже зробив», - додає волонтер.

Про те, чим займаються активісти із місії «Чорний тюльпан», почув і лучанин Юрій Сковорода.

«Вирішив їх підтримати у цій нелегкій справі, але згодом зрозумів, що найкраща підтримка – це поїхати разом із ними», - зазначив він.

«Навіть не замислюємось над тим, тисне чи ні робота на психіку. Ніколи про це думати»

На запитання, наскільки важко вести розкопки, зокрема, й у психологічному плані, хлопці відповідають, мовляв, розуміють, що замість них цієї роботи виконувати не буде ніхто:

«Є певне усвідомлення того, що люди, хоч вони і мертві, хочуть додому. Для них війна уже закінчилась. І довелось себе налаштувати, мовляв, хлопці уже загинули, однак, у кожного з них є батьки чи діти. Уявіть собі, ми привозимо їх додому, й дістаємо з кишені, до прикладу, паспорт. А там печатка, що у бійця двоє дрібних діток, або записка із сердечком: «Коханий, повертайся додому». От це - важко», - розповідають хлопці.

Волинська прописка - як червона ганчірка

Місія «Чорний тюльпан» діє у Дніпропетровську, Каховці, Києві, Кривому Розі, Полтаві, і на Волині. Хлопці із різних міст України намагаються підмінювати один одного, тож їздять на місця боїв та поховань по черзі.

Всього у волинських «Чорних тюльпанів» було три рейси на схід. Загалом хлопці працювали у Донецькій області, на території так званої ДНР. Виконували роботу й у тилу в ополченців, і на передовій.

Волонтери розповідають, ополченці, побачивши волинську прописку у паспортах активістів, одразу насторожуються.

«Нашу групу весь час супроводжує хоча б один із представників тієї лінії барикад. Там слідкують за тим, аби ми виконували виключно свою роботу і нічого більше. Щоб окрім тіл загиблих, нічого не забирали, до прикладу, зброї чи боєприпасів», - кажуть місіонери.

«А вы по наших приехали, или по УКРОпов? Наших забирайте, а УКРОпы пусть гниют»

Часто знайти рештки загиблих військових допомагають й місцеві мешканці. Коли авто із червоним хрестом та написом «ГРУЗ-200» заїжджає у село, воно одразу привертає увагу.

Хлопці починають опитувати місцевих про ймовірні поховання, утім, ставлення до їх праці буває абсолютно різним, а подекуди геть спантеличує. Волонтери кажуть, що, у більшості східняки намагаються допомогти знайти та вивезти тіла мертвих. Вони чудово розуміють, що буде, коли настане спека. Однак траплялися й дуже прикрі випадки.

Так, одного разу, коли «чорні тюльпани» запитали у місцевої жіночки про ймовірні місця захоронення військових, вона уточнила: «А вы по наших приехали, или по УКРОпов? Наших забирайте, а УКРОпы пусть гниют».

«І тоді одразу стає зрозумілим, хто і на чиєму боці», - з сумом в очах розповідає Микола Собуцький.

Волонтери кажуть, що буває й гірше того, коли вбитий український солдат лежить просто неба, розкладається.

«І, лише коли почав стояти страшенно різкий запах, його винесли на смітник і ледь прикопали» – пригадує Юрій Сковорода.

Як відбувається процес пошуку

«Ми фотографуємо номер на бойовому спецтранспорті, аби ідентифікувати екіпаж. Військові кажуть, що дуже добре, що хтось виконує таку роботу, однак, враховуючи безлад, що діється у військовій бюрократичній системі, не завжди командування знає, хто насправді був у знищеному танку чи БТР.

Тим часом, згідно зі всіма правилами, повинні бути чіткі відомості про те, за ким закріплений певний екіпаж», - розповідають активісти.

З їх слів, збираючи усю інформацію про сумні «знахідки», формують власний реєстр. Загалом, військові, як правило, прикопують тіла землею, іноді залишають хрести. Та й видно, якщо земля свіжа. Часто самі люди розповідають про місця поховань, або це роблять солдати, які повертаються на ротацію.

«Багато військових уже демобілізувались і у них є точна інформація про загиблих: можливо когось із побратимів довелось залишити на полі бою у силу обставин, хтось обгорів чи когось уже поховали. Будь-яка подібна інформація нам цікава й потрібна. Бо ми її можемо перевіряти. Також важливими є свідчення про місця великих боїв та братських поховань. В нас є можливість поїхати на ту сторону барикад. Тому матері, рідні та й самі військовослужбовці можуть до нас звертатися», - наголошують волонтери й кажуть, що потрібну інформацію можна залишити на спеціальному сайті – Всеукраїнському порталі пошуку тих, хто зник безвісти http://naidy.org.ua/, а також на сторінках спільноти «Чорний тюльпан» у соцмережах.

Трапляються й порожні могили – так звані «пустушки»

Зі слів волонтерів, був випадок, коли на сході зловили українського хлопця. Привабив його планшет у шкіряній палітурці. Покликали до себе, забрали техніку, відкривають – а там карта Савур-Могили. Зв’язали руки, як був у шортах та сорочці, так на Росію і вивезли. Тоді зробили насип над окопом для стрільби лежачи, а місцевим наказали усім говорити, що це могила хлопця. До слова, його подальша доля невідома й досі. Утім ми знайшли свідка, який і розповів, як усе було. Викопали могилу, а вона порожня.

На місцях працюють так звані «чорні металісти»

Був випадок, коли БТР підірвався на фугасі, і його одразу почали розбирати, знімати запчастини. Іноді, переглядаючи обгорілі екіпажі, виникає питання: чи справді це рештки людини, чи щось інше.

«У таких випадках, на жаль, дізнатися правду уже неможливо. Температура при горінні спецтранспорту буває такою, що повністю розплавлюється броня, що вже й казати про людину. Повинна бути цілою хоча б одна жива клітина, кістка чи м’яз, а походження тіла, підданого дії високих температур, не допоможе встановити жодна експертиза ДНК», - ділиться досвідом Андрій Трофімук.

У східних моргах рештки тіл плутають між собою та викидають кістки у смітник

Зі слів активістів, великий безлад відбувається уже безпосередньо у моргах.

«Привозимо ціле тіло і фрагментарне: кістки людини, яка більш, ніж півроку, пролежала на поверхні. Залишився лише череп, тазобедренна кістка, ймовірно, інші частини тіла розтягнули звірі. Запах неприємний.
У спеціальних документах ми фіксуємо усі дані, описуємо, звідки забрали тіла, у якому стані були, речі. Таких є три екземпляри, один із яких кладуть у мішок з рештками. А у морзі, відповідно, ведуть власну документацію. Тіло поступає, вони заводять номер на тіло і все, крапка. Одного разу я помітив, як працівники моргу оформили тіло разом з кістками іншої людини під одним номером. Себто, перемішали рештки. Таким чином, якщо це не взяти на контроль, людина довіку буде вважатись тією, що зникла безвісти. Думаю, таких випадків було багато. Можливо, комусь це вигідно - тоді немає потреби сплачувати родинам пільгові кошти», - обурюється Андрій, та додає, що одного разу привіз на ідентифікацію кістку людини, а у морзі кажуть: «Навіщо ти її привіз, викинь у смітник».

«Ми зіткнулися зі страшною бюрократичною системою. Не хотіли у мене брати тіло без голови. Добре, що командир розповів особливі прикмети бійця, згідно із якими його вдалось опізнати», - підтримує побратима Микола.

Не зважаючи на те, що тіла у мішках, нестерпний запах проникає назовні

«Коли була зима, возили тіла спринтером. Отак просто забирали задні сидіння, і без перегородки, вантажили рештки солдат й везли на Батьківщину. Такий транспорт міг вмістити максимум дев’ять чоловік. Однак, з настанням тепла організація почала гостро потребувати рефрижератора. Благо, що такий спецтранспорт нам уже надали», - діляться проблема хлопці.

Нагадаємо, що волинські представники місії «Чорний тюльпан», які займаються пошуком та поверненням тіл українських військових, отримали автомобіль-рефрижератор.

Місцеві кличуть українських солдат переночувати, а тоді розстрілюють за хатою

«Звісно, не усі люди однакові, але найбільше вражають випадки, коли місцеві мешканці кличуть українських солдат до себе переночувати, мовляв, не мерзніть, хлопці. Після того, як вояки заснуть, вони дзвонять ополченцям і вранці-рано наших бійців розстрілюють за хатою», - розповідають жахливі реалії волиняни.

Ми шукаємо усіх, незалежно від того, український то боєць, чи ні

«Всі є люди. Ми знаходимо тіло людини і дивимось, чи це ополченець, чи наш солдат. Мимоволі виникає думка, що на цих територіях можуть покоїтись і наші земляки, волиняни. Іноді сепаратисти обмінюють тіла своїх бійців на наших. Зокрема, було й таке, що два тіла сепаратистів обміняли на 22 тіла і 5 фрагментів кіборгів», - зазначив Микола Собуцький.

Ми володіємо інформацією більше, ніж працівники військомату

Насамкінець, волинські волонтери висловили власне обурення роботою волинського військомату:

«На жаль, так скалалося, що ми знаємо більше, ніж знають вони. Що ж виходить? Відправляти хлопців на війну - залюбки. А допомогти їх знайти, хоча б вчасно наданою правдивою інформацією, - зась. Не зацікавлені військові комісари у тому, аби повернути тих, хто поліг за України додому», - припускають активісти.