Пережити біль, розчарування, руйнування надій та не зламатися може не кожен. І тим більше не будь-який знайде в собі сили, щоб не просто продовжити існування, а вирости духовно, окріпнути та почати допомагати іншим. 36-річний мешканець Харцизьку, що на Донеччині, Леонід Мірошниченко звик, що люди часто дивляться йому не у вічі, а на руки. Але він вдячний своїй матері, яка навчила його не відчувати себе інвалідом.
У віці трьох років Льоня серйозно захворів. Ускладненням хвороби став параліч. Скільки був прикутий до ліжка, Леонід не пам’ятає. У спогадах залишилося тільки те, що якось почав підніматися, з важкістю робив перші кроки, потім знову вчився бігати. Але руки так і не відпустило. Незважаючи на це, парубок не втратив віру у себе, не загубився у житті. Як йому це вдалося, він нам і розповів.
- Леонід, ви працюєте інструктором у тренажерній залі, а самі займаєтесь спортом?
- Звичайно, «качаю залізо» вже років десять. Коли дозволяє погода, їжджу на велосипеді, влітку у вільній час виходжу на прогулянку з собакою - в ліс. Вважаю, що спорт необхідний кожному, хоча б пробіжки пару раз на тиждень, піші прогулянки. Це укріплює імунітет, тримає в тонусі м’язи. Як кажуть, у здоровому тілі – здоровий дух.
- Чому обрали саме бодібілдинг?
- У дитинстві мама виховувала мене так, щоб я не почував себе якимось убогим, адже бути інвалідом і вважати себе таким – це абсолютно різні речі. Якщо перше без другого дає можливість нормально жити, працювати і розвиватися, то у поєднанні це може призвести до повної деградації особистості та життєвому краху. Звичайно, мама розуміла це, тому особливо не докоряла мені, дозволяючи вчитися, як виходило. Сам я теж не дуже тягнувся до знань, про що зараз жалкую. А ось бодібілдингом я став займатися ще у школі, а вже потім це вподобання перетворилося на улюблену роботу.
- Намагалися проявити себе в чомусь іншому?
- Раніше я працював на машинобудівельному заводі слюсарем, але почалися кризи і підприємство закрили. Професія мені дуже подобалась, до цих пір працював би з радістю. Не загубитися в житті допоміг теперішній директор харцизького спортклубу „Гранд” Віктор Кузнєцов – запропонував місце інструктора. Дякую йому, адже з другою непрацездатною групою інвалідності я навряд чи знайшов би гідну роботу.
- Де ви черпаєте силу і оптимізм?
- Підтримує моя сім’я, двоє дітей, мама, не забувають друзі, шкільні товариші, однокласники. Намагаюся не губити старих зв’язків, берегти стосунки, які склалися в дитинстві та юності.
- А як дивляться до ваших тренувань інші? Їх не шокує така витривалість та сила духу?
- По-різному. Дехто з починаючих стримують емоції. А уже потім, коли стають добрими знайомими, зізнаються, наскільки були вражені, гадали, що над ними жартують. Бувають і такі, хто вголос дорікає: „Ви знущаєтесь? Як ВІН може бути інструктором?”. Пізніше, побачивши, як я займаюсь, просять вибачення. Я звик до будь-якої реакції і не ображаюсь. Просто деяким здоровим, але зі слабкою волею, важко повірити, що є щось значно міцніше сили фізичної.
- Чи є в вас життєве кредо? Як ви бачите своє майбутнє?
- Життєвого кредо, як такого, немає. В різних ситуаціях реагую по-різному. А майбутнє своє бачу прекрасним. Якими б не були труднощі, людина завжди може їх здолати. У кожного бувають проблеми, головне, коли падаєш, вміти знов підвестися.
Марина ЯБЛОКОВА з Харцизьку спеціально для „Під прицілом”