Церква і держава – це два важелі, між якими мають бути гармонійні стосунки, а якщо вони порушуються, то відбувається збій у самому житті суспільства. У час війни перед церквою постають нові виклики, на них доводиться вчасно реагувати і волинським священикам.

Настоятель парафії Холмської ікони Божої Матері Луцького міського деканату отець Михайло в інтерв’ю для Інформаційного агентства Волинські Новини розповідає, що ідеальний варіант співіснування та функціонування церкви й влади у державі – подоба людському організму, яка має дві руки: кожна робить своє, але працює задля однієї ж справу. Зі слів священика, сьогодні люди слабнуть, адже протистояння із нашестям ворога-загарбника затягнулося на довготривалий час. Втім, переконує отець Михайло, українцям для перемоги потрібно не багато - змінитися.

Яка на сьогодні роль церкви у суспільстві?

Особисто від себе я не можу дати вичерпну відповідь, адже церква – це єдина спільнота. На ці речі потрібно дивитися крізь призму неосяжного - часу: у будь-який період роль церкви одна – любов. А вона має свої ознаки, якщо це правдива церква і не пропагує псевдолюбов. Ці ознаки прості – церква повинна піклуватися і переживати біди та труднощі свого народу. Церква повинна давати шанс та можливість духовної, моральної міцності для того, аби здолати будь-які труднощі.

Ви знаєте, як би це дивно не звучало, але церква каже, що в дім плачу чи печалі заходити краще, ніж у дім радості. А це тому, що в домі печалі усі правдиві. Так от, ця ситуація, яка зараз відбувається у нас в країні, вона усіх змушує ставати моральними і якісними громадянами.

Церква і держава... Якими ж мають бути стосунки цих двох організмів?

Тут не можна ставити однозначний знак роз’єднання чи єднання між церквою і державою. Взагалі неприпустимим є те, щоб церква була механізмом в руках влади. Втім, інколи є необхідним те, щоб держава опиралася на плече церкви. Взаємозв’язок із церквою та державою повинен бути подібним до людських рук – вони ніби й незалежні, та є складовою єдиного організму. Наш український народ і є цим організмом. Найкраще, коли це дві паралельні лінії, які одна одну бачать, підтримують, сходяться ближче коли потрібно, але не заважають й кожна займається своїм. Якщо хтось скаже, що церква і держава мають бути абсолютно роз’єднані, то так не може бути. Адже, навчаючи один народ, повинна бути єдність. Ми бачимо приклад такого взаємозв’язку під час Майдану. Тоді державницькі інтереси не сприйняли волю народу, а церква була з людьми. У першу ніч, коли побили студентів, Патріарх благословив відчинити двері монастиря й зробити його домом подорожуючих, ображених, змордованих.

У суботу 30 листопада зранку о 5-й годині ми почули крики. Тоді прийняли рішення відкрити браму і пустити тих, які шукали захисту. Столичні храми відкрили двері для мітингуючих. Справжньою фортецею для побитих у ніч проти суботи став Михайлівський Золотоверхий монастир.

Зауважу, що востаннє люди там ховалися ще в Середньовіччі.

Зараз в Україні лихо, а коли приходить в домівку горе – люди починають шукати підтримку в церкви. Чи збільшилася зараз на Волині кількість прихожан?

Сьогоднішня біда в Україні ставить перед духівниками нові виклики. Ті, хто любить свій народ – повинен жити з ним одним життям та одними проблемами. Відповідно, ми маємо адекватно реагувати на те, що відбувається всередині держави. Якщо проаналізувати кількість прихожан, то дійсно, їх побільшало. Але це не дивина для нас, адже у часи лихоліть так завжди відбувається. Коли ти сидиш в окопі і під кулями – то там усі віруючі люди. Чим більше збідованих, змордованих, вражених горем, то більше людей у церкві. У цій ситуації ми ставимо перед собою завдання зберегти у людях трепетні відносини з Богом, особливо на час, коли рани загояться. Лише тоді наші діти зростатимуть у пам’яті та пишатимуться героями. Адже не можна просто перегорнути сторінку історії і забути про лихоліття, яке зараз відбувається в Україні.

Чи є спеціальні молитви, які оберігають солдатів в окопах і чи священики проводять спеціальні богослужіння, щоб уберегти українське військо?

Церковне життя багате досвідом і практикою молінь наших отців, дідів та прадідів. Війна на теренах нашої землі відбувається уже не вперше. Так, є чин благословення воїна на війну, є молитви, які виголошуються за тих, хто воює. Окрім того, на передовій із солдатами є капелани, які теж проводять богослужіння в польових умовах. Церква не видумує щось нове, воно вже є. Тому тут, на місці, у кожній церкві на Волині, коли відбувається свята літургія, молебень, щоразу читаємо моління за визволення від нашестя чужинців. Також є окрема молитва, під час якої ми благаємо повернути розум, зміст моралі тим, хто на нас нападає. І ще оголошуємо молитву за воїнів, які поклали своє життя за Батьківщину, аби Господь прийняв їх в оселі праведних за цей подвиг.

У Божих Заповідях говориться «Не вбий», але ж на війні солдати стріляють, то чи грішать вони?

Справа у тому, що саме слово «вбий» має у собі зміст злого наміру піти і вбити. А тут - зовсім інша справа. Адже ти стоїш у себе вдома, і приходить ворог у твою оселю безчинствувати, то йому цього не можна дозволити. А ми, український народ, сприймаємо свою державу як рідний дім. Тому ми маємо право боронити, не наступати, а саме боронити! Воїн не вбиває, воїн борониться. Втім, церква ніколи не дасть жодного благословення, аби ми йшли за наші кордони в чужу хату.

Навіть є конфесії, які взагалі забороняють брати зброю в руки. Втім, усе це завершується тоді, коли кулі свистять вже у твоєму подвір’ї, над твоєю головою.

Чи взяли б Ви зброю в руки, якщо б виникла потреба?

У найгірших уявленнях, коли вже бойові дій триватимуть і на Волині, питання «Чи брати зброю в руки?» кожен поставить собі особисто. Я не знаю у який спосіб і чи стане духу брати в руки кулемет, втім, обороняти я буду усією суттю і духовно, і фізично.

Змінюється суспільство, різняться люди. Зараз волиняни грішать так само, як, приміром, 5 років тому?

Є таємниця сповіді, тому я не можу щось детально з цього приводу говорити. Втім, проаналізувавши загальну тенденцію, можна сказати, що тепер у багатьох людей з остраху зникають буденні спокуси. Відомо, що чим кращий час, тим і спокус більше. А в цей дуже непростий період для нашої держави, основна проблема – ненависть і проклинання ворога. Люди, які знаходяться на мирних територіях та з якихось причин не можуть активно допомагати у боротьбі із загарбником дуже мучаться вимушеною бездіяльністю. Охоплені емоціями, вони ремствують на людей, які присилають нам біду, на тих, хто прийшов до нас воювати.

Люди не можуть з цим справитися сьогодні і правильно відповідати на такі виклики по-християнськи - треба молитися. Моліться за них!

Я поясню, для чого це потрібно. Коли ти сприймаєш людину виключно як ворога, то не лишаєш їй шансів для покаяння. А Ви добре знаєте, що після будь-якої образи, помилки людина доходить до крайньої точки й просить допомоги. Наприклад, наші військові захопили російських солдат. А ці загарбники розповідають про своє здивування, що не побачили в Україні тієї «хунти», про яку розказували їм в Росії, не побачили злих бандерівців, які вбивають дітей тощо. Вони вже зрозуміли, що через обман воюють зі своїм сусідом і братом. Для таких людей потрібно готувати прощення, мир, любов, адже прокляття погубить і їх, і нас першочергово.

Нагадаю, коли Господа розпинали на хресті, то він не проклинав своїх катів, а казав, що вони не відають, що роблять.

Тому за моментом оборони, потрібно готувати любов і світ зміниться. Для прикладу, ми жили ненавистю до Німеччини через злодіяння фашистів, але зараз ми можемо там працювати, привозити звідти речі. Це говорить про те, що з роками наступив момент прощення. А для цього потрібно знайти в собі силу.

У суспільстві інколи виникає питання, чому духівники розкошують, їздячи на дорогих автівках, носячи дорогий одяг, годинники?

Першою чергою, це запитання потрібно задавати тим, хто розкушує. Але у цій ситуації кожному з нас варто зрозуміти, що відповідальність кожного перед Богом буде індивідуальна. Всі люди помирають однаково і ці речі не мають ніякого значення. Не варто переживати, хто чим займається, а потрібно думати за те, що відповідь людей перед Богом буде індивідуальна, а не колгоспна: як ти пройшов свій життєвий шлях, яким ти постанеш перед нашим Спасителем.

Що Ви хотіли б через наше видання донести волинянам?

Люди слабнуть… Люди слабнуть як і в радості, так і в горі. Адже можна святкувати чи горювати день-два-три, можливо тиждень чи місяць, а далі руки «опускаються».

Ці речі, які відбуваються у нас в країні, будуть тривати доти, допоки народ не виховається до міри, яка угодна Богу. А народ неодмінно виховається. Ви погляньте, яке зараз ставлення люду до усього українського, як люди самовіддано займаються волонтерством, відбувається об’єднання українських церков.

Нашим владцям потрібно належно виконувати свої обов’язки, вони мусять знати свій народ і «точку кипіння», адже її не охолодиш. Окрім того, нам потрібні вибори і їх можна проводити хоч двічі на рік, аби знайти правильних людей, які будуть працювати на країну, щоб нарешті українці сказали, що ми живемо по-новому!